3.2

Запанувала тиша. Я думала, що неправильно все почула і тільки кліпала, розкривши рота та вирячивши очі на стелю в німому здивуванні. Що Тортун сказав насправді? Бо ті слова, які долинули до моїх вух не могли бути правдою. 

— Що? — перепитав Райвен тим тоном, яким зазвичай розмовляв з п’яними гостями, коли намагався розібрати їхню невиразну мову. — Тортуне, ти п’яний?

— Ні, ваша світлість, я ж не п’ю взагалі. Гість просив передати, що якщо ви не приймете його негайно, він звинуватить леді Нейрі у вбивстві…

Райвен перебив його, роздратовано гаркнувши:

— Це абсурд! 

— Мій принце, — Тортун пискнув, — пробачте, я лише передав слова того гостя.

Отже, мені не почулося — хтось звинувачував мене у вбивстві Конрада. Він мертвий? Справді? Це ж треба. Я мала б шкодувати, відчувати скорботу чи смуток, почувши такі новини. Моє серце повинно було боліти чи принаймні кольнути, все ж ми були нареченими. Я мала б співчувати його батькам і хотіти знати, як вони переживають втрату єдиного сина. Хоча б бажати дізнатись коли це сталося і хто винен. Але мені було байдуже. Я зрозуміла, що мене більше хвилювало, щоб у гостей Альдеру не було незручностей, щоб їм всього вистачало. Навіть перебудова таверни і та, здавалося, займала думки в цей момент куди більше, ніж Конрад.

Мені було байдуже, і важко сказати добре це чи погано.

— Скажи, що я зараз підійду, — Райвен відказав Тортуну, а слідом грюкнув дверима. — Що за драздівня?! 

Навіть він переймався ситуацією сильніше за мене.

— Знаєш, можливо я б нервувала, — сідаючи на ліжкові та потягуючись, скинувши з себе ковдру, відповіла чоловікові, — якби хоча б бачилась з ним напередодні. 

— Питання не в тому, що цей вилупок звинуватить тебе, — Райвен простягнув мені робочу сукню, яку я звечора кинула на кріслі. — Проблеми довести брехливість його слів не буде. Але те, що він насмілився погрожувати… Ось що мене непокоїть. 

— Чому?

Знайома груба тканина плаття огорнула тіло. Мабуть треба було б замовити вже інший одяг, трохи зручніший та дорожчий. Альдер приносив нам хороший прибуток, і я могла не хвилюватись про раптове зубожіння, якщо витрачу на себе кілька десятків срібних монет, а може й навіть три–чотири золотих. 

Райвен прикусив губу і скривив обличчя, замислившись. Його долоня миттю опинилась в скуйовдженій після нашої пристрасті шевелюрі, як і щоразу, коли чоловік нервував чи чогось не розумів. 

— Бо ти — принцеса, Нейрі. А я — принц. І цей вилупок не боїться нашого гніву, погрожуючи навіть не маючи доказів. Мало того, він не в особистій розмові про це сказав, а передав через гротека. Цілком ймовірно, що цей наклеп чули й інші відвідувачі таверни. 

— Мене офіційно не представляли, — нагадала Райвену, підійшовши ближче та обійнявши його. Руки чоловіка миттєво лягли мені на спину. — До того ж, ми не знаємо, що спонукало цього незнайомця так вчинити. Можливо, він у відчаї і боявся, що за інших умов ти відмовиш йому в зустрічі. Не роби поспішних висновків, горяча голово.

Райвен посміхнувся і глянув мені в очі. 

— І чому ти така спокійна?

Я лише знизала плечима. Хотілось б і самій знати відповідь на це питання. Та, мабуть, розмова з королевою мене більше хвилювала, як і наслідки тієї розмови. 

— Бо знаю, що мій принц не дозволить мене ображати, — промурчала я, залишивши на його губах короткий поцілунок. — То що, ходімо?

— Вибач, Мишенятко, але я сам. А ти краще перевір, чи не надійшов лист від детектива. 

І не давши мені обуритись та почати сперечатись, Райвен пішов, натягуючи на ходу сорочку. 

— От же ж заразина така, — пробурчала собі під носа, та бігти слідом не збиралась. — Альдере, подбай про безпеку принца.

Трохи подумавши, додала:

— І його гостя теж. Не дай статися бійці, але якщо гість буде атакувати — захищай Райвена.

Відчула легку вібрацію в повітрі, згоду від таверни, і, зітхнувши, взялась прибирати розкиданий одяг в кімнаті. 

Я мала сумніви, що Хендріксон встиг щось розкопати, тому і не поспішала перевіряти пошту. Та й чомусь мені здавалося, що якби детектив щось знайшов, то повідомляв би особисто, а не листом. Все ж справа дуже делікатна. 

Мої батьки, а я й досі не можу їх інакше називати, зникли ще до того, як впала стіна. Сусіди говорили, що навіть не бачили коли і як вони поїхали. Райвен та Сав обшукали весь будинкок, використали всі свої магічні здібності та все одно нічого не знайшли. Ні зачіпок, ні підказок де б могли дітися двоє людей. Оскільки слуг в нас майже не було, то знайти і допитати кожного не стало проблемою. Але і вони не знали коли батьки поїхали і чи поїхали взагалі. І це дратувало. 

Закінчивши з прибиранням, я попрямувала до кабінету. Того самого кабінету, який лише підкинув нам загадок. Тепер він розташовувався не на кухні, та й взагалі вся таверна потерпіла змін. Ми з Райвеном кілька днів обговорювали, як краще приховати знахідку і при цьому не викликати підозр у візитерів. Точніше, у короля та принца Роуена, якщо ті навідаються.