2.3

Я розгубилася. Розтулила губи, збираючись щось відповісти, та так мовчки і стулила назад. Руки наче жили окремим життям: зігнулися в ліктях, піднявшись вгору, розвелися в сторони, а потім склалися долонями одна до одної біля підборіддя. Не накоїти дурниць? І що це означало?

Трохи помовчавши, зітхнула, підібгавши губи, і нарешті запитала:

— Що ви маєте на увазі? — мій голос стишився і ніби тріснув.

Королева Маргарет співчутливо дивилась мені в очі, наче це не вона просила про щось подібне. 

— Нейрі, послухай мене уважно, — її величність легким рухом поправила волосся, та, мабуть, це був швидше нервовий рух, ніж ті пасма справді їй заважали. — Я кажу це тобі, сподіваючись, що ця розмова залишиться між нами. Гадаю, ти і сама знаєш, що Райвен запальний. Найменший подразник здатен збудити його настільки, що він не думаючи про наслідки полізе у пащу драконові. А якщо думатиме, що його близьким загрожуватиме небезпека, то тим паче. 

Я почасти розуміла про що вона казала. Після того, як впала стіна між Калдарією та Лотірґеном, часто траплялись сутички, хоч і не переходили в бійки. Іноді то тут, то там, лунали заклики до дій, але, на щастя, бунтівників вдавалось заспокоїти. І тут ніде правди діти — Роуен намагався згладжувати та пом’якшувати ситуацію, як міг. Хоч, не тільки він один. Райвен та Орел також розривалися на обидва королівства, вдавалися і до відвертих погроз особливо дієвим особам, і до банальних роз’яснювальних бесід. Звісно, за такий короткий термін навряд чи все покращилося та всі зажили мирно, але я думала, що більш–менш життя стабілізувалося.

— Ситуація зараз складна, — королева Маргарет постукувала підбором туфельки по міцній підлозі. — Його величність тяжко хворий, а мій старший син вважає, що найкраще для королівства зараз мати сильного правителя. Чи робить це Роуена поганим сином або кронпринцем? Ні, я так не вважаю. Проте, я також знаю і його вдачу. Я боюсь, що якщо Роуен справді спробує сісти на трон зараз, то Райвен спробує йому завадити. І це призведе лише до дестабілізації в обох королівствах, а, також, до чвар всередині королівської родини. Я прошу тебе зараз тримати Райвена подалі від усього, що пов’язано із троном. Принаймні, до тих пір, поки не стане зовсім очевидно, що Роуен справді збирається в обхід традицій сісти на цей трон.

— І як я маю це зробити? При всій повазі, ваша величносте, але ви самі сказали, якщо Райвен вважатиме, що є загроза…

Мені не подобалося, в який бік йшла розмова. І хоч я зрозуміла, що її величність бажає, щоб все залишилось між нею та мною, та мене це нервувало. Таємниця від Райвена? Він же точно запитає мене після про що ми говорили. Та й взагалі, я справді не розуміла, яким чином мала виконати прохання королеви.

— Так, я розумію, що це важко. Але ж зараз є дещо, що могло б його відволікти, чи не так? Твоїх батьків, — вона підняла руку, зупиняючи мене, коли я вже хотіла протестувати стосовно кревності, — рідні вони чи ні, досі не знайшли. А пройшла вже пара місяців. Ти могла б спробувати відволікти Райвена саме на це. Або ж ви могли б з’їздити кудись до берегів Гласових морів. Ти ж ніколи там не була, правда?

А це взагалі вже виходило за рамки звичайного хвилювання. Вона розуміла про що мене просила? Її слова звучали не просто, як побажання відволікти Райвена від необачних дій, для яких немає підстав! І я знала, що якщо змовчу, якщо не передам цю розмову Райвенові — це буде скандал. Потім. Коли він дізнається. А він дізнається, я в цьому не сумнівалася! 

Серце билося, здавалося, вже не в грудях, а десь в горлі. Я чітко відчувала кожен його шалений удар: гуп, гуп, гуп! Кров шуміла, і зосередитись на власних думках, вхопити їх та опрацювати, щоб сказати щось свідоме, просто не вдавалося. 

Я встала, неврово почавши ходити туди–сюди перед королевою, цілком відкинувши всі формальності та етикет. До дразда ті правила, в цю мить було не до них. А коли я рухалась, мені краще думалося. 

— Ваша величносте… Можливо мої слова здадуться вам нахабними і не ґречними, — все ж зупинилась я перед нею і повільно, наче той акробат на мотузці під стелею театру, виважуючи кожен крок, звернулась до неї, — але… Ви ж зараз, фактично, попереджаєте, що загроза таки є.

Плечі її величності опустилися, наче їх придавило тяжкою ношею. В якомусь сенсі так і було. Це гнітило її, мучило, адже мова йшла не про одного сина, а одразу про обох. Вона любила їх, не бажала, щоб вони ворогували, але і вдіяти нічого не могла. Я б не хотіла опинитись на її місці.

— Як би я не хотіла запевнити тебе, що хвилюватись ні про що, я не можу цього зробити. Але і напевне сказати, що Роуен спробує щось заподіяти братові, я теж не можу. 

— А говорите ви це мені, бо Райвен сприйме ваші слова не як власні хвилювання, а саме як незаперечні факти, — з важким зітханням констатувала я. Це вже не було питання. Я чудово зрозуміла, що королева мала на увазі, кожне її слово.

Сівши знову поряд з нею, не сміла підняти погляду і зосередилась на власних, переплетених між собою, пальцях.

— Так. Я боюсь зробити гірше. Проте, нічого не робити теж не можу.

— Я не буду вам нічого обіцяти, але я спробую. 

Що тут ще можна було сказати? Мені треба було спершу добре обдумати її слова, перш ніж щось вирішити остаточно. Можливо, це було нечесно з мого боку, але чи можна мене звинувачувати?

— Нейрі, я, — її величність запнулася. Я підняла на неї погляд і помітила, як змінився раптово вираз її обличчя: зібраний, впевнений. Наче ми щойно не говорили про вкрай важливі речі. — Думаю, що деякі сорти квітів тебе зацікавили б. Ти ж аптекарка, правильно?

“Що?” — я навіть вимовити це не змогла. Тільки кліпнула розгублено на таку різку зміну теми. А потім почула низький, хоч і приємний, жіночий голос, що лунав зі сторони дверей:

— Ваша величносте! Я знала, що зустріну вас тут. Його величності, сподіваюсь, все ж стає краще?