Розділ 2

Остання надія? В мене всередині все перевернулося, душа похолола, а серце, здавалося, завмерло в очікуванні. Таких слів я не чекала.

Королева Маргарет відчинила двері і запросила жестом мене увійти всередину. 

— Проходьте, леді Нейрі.

Ми переступили поріг і пройшли вглиб оранжереї по вимощеній відполірованим каменем підлозі. Обабіч доріжки стояли витончені кам’яні скульптури, мов мовчазні стражі цього дивовижного куточка.

Яке затишне місце! Крізь величезні, майже суцільні вікна, лилося м’яке, приємне світло. Воно відбивалося сонячними зайчиками від широкого густого листя дерев і губилося у їх тіні. А на відкритих галявинах, вкритих різнобарвними квітами - ніби цілувало кожну пелюстку і вабило безліч яскравих метеликів поніжитися у своїх промінчиках.

Я помітила, що деякі види рослинності, а особливо квітів, взагалі ніколи не бачила і навіть не чула про такі. А я ж аптекар і чудово розумілася на травах і знала навіть дуже рідкісні види рослин. Цікаво, вони ростуть тільки в Калдарії? Чи це взагалі якісь екзотичні сорти, завезені з чужих, далеких земель?

Невеличкі декоративні фонтани перегукувалися шелестом води зі співом дрібних різнокольорових пташок, які зграйками весело пурхали з місця на місце. Здавалося, що вони, ніби злагоджений оркестр, розігрують гарно відрепетирувану музичну композицію для гостей, що завітали у їхній дім. 

Я навіть на хвильку забулася про свою тривогу і настороженість, замилувавшись навколишньою красою. Хотілося присісти на лаву, закрити очі, на повні груди вдихати дивовижний аромат, що витав навколо, і насолоджуватись спокоєм і неймовірним затишком. 

Але швидко це відчуття зникло і слова королеви про те, що я - її остання надія, знову змусили відчути важкість у грудях. Її величність підійшла до вікна, поклавши руки спереду на спідницю, і якийсь час вдивлялась в засніжені краєвиди. Я ж залишилась стояти позаду, чекала та нервувала.

Що, якщо вона хотіла, щоб я знайшла спосіб вилікувати короля? Якщо її прохання виявиться тим, що я ніколи не зможу зробити? Чи мала я право відмовитись в такому випадку? Всі ці питання лише змушували моє тіло ще більше напружуватись, і в якийсь момент стало навіть важко дихати, так сильно нервувала.

Нарешті, її величність повернулась до мене.

— Я не буду вам брехати, леді Нейрі, — сказала вона, дивлячись прямо мені в очі. — Якби все залежало від мене, вас з Райвеном розлучили б ще в перший день.

Я мимоволі скривилась від неприємного, болючого удару. Ось тобі і правда, Нейрі, ось тобі і відповіді на твої питання! І навіть звинувачувати нікого, я ж сама розуміла, що мене навряд приймуть. 

— Я також була проти шлюбу Райвена та леді Руарі, — продовжувала говорити королева Маргарет і, на моє глибоке здивування, в її очах все ще можна було помітити теплі іскри. — Його величність наполягав на шлюбі, вважаючи, що так наш син стане відповідальнішим та серйознішим. Я ж знала, що ні, цього не станеться. Райвен, звісно, має важку вдачу, подекуди він може бути жорстоким, егоїстичним та зверхнім. Але з тими, кого він пустить в серце - він інший. І я не хотіла, щоб поряд з ним була жінка, яку він би ненавидів, або ж та якій до нього байдуже. Саме до нього, а не до його статусу.

Я уважно слухала, не рухаючись, не відводячи очей. І в якийсь момент, спіймала себе на думці, що біль від перших слів королеви зник, залишивши по собі лише розуміння та повагу. І, можливо, я трохи позаздрила Райвенові, адже його мати принаймні хвилювалась за свою дитину.

Її величність замовкла, дивлячись на мене, а я не сміла відповісти. І не тому, що боялась щось сказати, мені здалося це недоречним. Якби мене хтось запитав чому, я б не змогла дати відповідь.

— Гренар заборонив мені втручатись, — королева важко зітхнула, чи то через чоловіка, який хворий зараз лежав у ліжку, чи то через жаль, що довелось тоді його послухатися. — Він заборонив писати Райвенові і вам, заборонив йти до Альдеру і запрошувати вас в палац. Єдиний раз, коли я змогла поговорити з сином, був тоді, як Гренар його викликав. Тоді я багато чого синові сказала, про що зараз неймовірно шкодую. Не впевнена, що Райвен мені повністю пробачив ті слова, хоча я просила вибачення. І я хочу попросити їх також у вас, леді Нейрі. Пробачте мені, що я вас вважала не гідною парою для мого сина!

Слів не було, думки теж вилетіли з голови. Все, що залишилось зі зв’язного — пресвяті жерці, що відбувається?! Я кліпала розгублено очима, відчуваючи такі змішані емоції, що й годі описувати. І страх, і вдячність, і трепіт в серці, і холодний липкий жах в душі. Що я мала сказати у відповідь?! Королеви хіба вибачаються? Чи повинна я сказати, що пробачаю, хоча немає за що, адже ті слова чув лише Райвен? Чи маю, навпаки, відповісти, що вона мала право так думати про мене? Чи промовчати взагалі? Що, драздові кігті, я повинна була робити?!

Та раптом королева Маргарет пирснула, прикривши рота долонею, і підійшла ближче до мене.

— Паніка на вашому обличчі надто очевидна, люба Нейрі, — сказала вона ласкаво і взяла мою руку в свої долоні. — Не хвилюйтесь так, я не збираюсь вас їсти! Дихайте, Нейрі, і повірте мені на слово — тут і зараз неправильних слів від вас не може бути. Ми - не королева та піддана. Ми - мати та донька, якщо ви дозволите себе так називати.