1.3

Неквапливими кроками ми йшли коридорами палацу. Я трималась поряд, та все ж трохи позаду, адже за правилами етикету стати поряд з королевою могли лише рівні їй за статусом особи. Або ж ті, кому вона це б дозволила: фрейліни, наприклад. Мені ж її величність не давала прямого дозволу, а тому я не ризикувала стати пліч-о-пліч. 

— У вас прекрасні манери, — мовила вона, коли ми пройшли повз вже знайомий мені коридор. — Я приємно здивована. Хто вас навчав?

Ці слова різонули по серцю. Навряд я втримала нейтрально–ввічливий вираз обличчя, хоч, звісно, і намагалася. Та тільки склалося враження, що мене вчергове спробували тицьнути носом в недостатньо шляхетне походження для королівського двору. Але це ж не означало, що я ненавчена манерам!

— Мої, — замнулася, відповідаючи, навіть голос обірвався, наче рот був не здатен більше вимовляти ці слова. Я прокашлялась, опанувавши емоції. — Мої батьки вважали, що незалежно від статусу чи крові, всі мають знати як поводити себе в присутності його чи її величності.

“Ага, так, Нейрі, ти точно взірець!” — саркастично подумалось мені. Якщо згадати як саме я поводила себе з королем та принцами… Добре, що ще ношу голову на плечах. Гадаю, від такої сумної участі рятувало мене лише те, що Райвенові подобалася моя поведінка. 

— Як мудро.

В голосі королеви Маргарет не чулося сарказму, а тому я вирішила, що їй, можливо, не все розповідали про мене. Або ж вона, як і належить особі її статусу, тримає обличчя.

— Вам подобається Калдарія? — питання її величності застало мене зненацька.

В голові миттю промайнула затишна картина, де калдарійці святкували в Альдері Ніч червоного листя. Певно, вся країна в моєму уявленні звузилась до стін таверни та її гостей. А якщо спробувати розширити межі цієї картинки, то ставало зрозуміло, що я й досі нічого більше не знаю про Калдарію. Ні як живе магічний народ, ні як виглядають їхні міста. Та що там, я не запам'ятала як називається столиця! 

— Вибачте, але мені нічого вам відповісти, — навіть вдавати не треба було, сум в моєму голосі був щирий. — Крім Альдеру та Райвенового маєтку я нічого й не бачила.

Я і маєток, чесно кажучи, не дуже добре пам’ятала, оскільки надовго ми там не затримались.

— Невже Райвен не знайшов часу, щоб відвести свою дружину в Золоті сади? Який сором.

Здавалося, вона щиро обурювалася цьому факту. Я не бачила виразу її обличчя і тому сумнівалася, що правильно зрозуміла. Але все ж, мені б хотілось, щоб вона не була налаштована проти мене. Як не крути, а її величність не тільки королева — вона мати мого чоловіка. 

— На жаль, у нас не було часу, — все ж спробувала я заступитись за Райвена.

Насправді, ми ходили на побачення, звісно ж, але лукавства в моїх словах теж не було. Ми завжди намагалися знаходитись не дуже далеко від таверни, щоб в разі чого швидко повернутись. Та й побачень в нас було вже не так і багато, якщо відверто. Одне тоді в Монрірі, а інші - то навіть побаченнями не назвати, так, прогулянки. Короткі, хоч і приємні. А потім стало навіть не до них.

— А що це за Золоті сади? — запитала я, підтримуючи тему.

Королева звернула в інший коридор, озирнувшись на мене і ласкаво усміхнувшись. Майже так само ласкаво, як Райвенові.

— О, вони чарівні. Його величність запрошував мене туди, коли ми тільки–тільки заручились. Всі дерева, всі квіти, що ростуть там, мають золотавий відтінок, і під час заходу сонця здається, що навколо все блищить та палає. Неймовірний вид. Це важко описати, треба побачити своїми очима.

Мої губи самі розтягнулися в посмішці. Її величність з такою любов’ю говорила про короля, важко було цього не помітити. Певно, їхній шлюб все ж ґрунтувався не лише на домовленості, а й на коханні. Принаймні, мені здалося, що королева Маргарет дуже любить свого чоловіка.

— Ось ми і прийшли, — вона зупинилась перед високими білими дверима. 

Навколо не було ні душі, хоча я завжди думала, що в палаці всі–всі двері відчиняє хтось зі слуг. Добре, що вголос цього не сказала, не хотілося б, щоб королева подумала про мене невідомо що. 

Її величність, раптом, повернулась назад до мене. На її прекрасне обличчя сірою хмарою лягли хвилювання та, схоже, смуток. Я напружилась.

— Є дещо, що я б хотіла обговорити з тобою, Нейрі. Ти моя єдина надія.