1.2

Я не підводила погляду весь час, поки її величність не відпустила сина і не ступила крок до мене.

— Леді Нейрі, підведіться, — тихим ласкавим тоном промовила вона, — я хочу вас роздивитися. 

Мені, на відміну від Райвена, обіймів не дісталось. Коли я випросталась, трохи невпевнено, з запобіжливим острахом та швидко кліпаючи, глянула на жінку, відчула себе… дивно. Її величність хоч і посміхалася привітно, хоч її очей торкнулося тепло, та все ж щось було не так. Я не могла сказати, що саме, але в грудях зашкребло. Не можна було, звісно, відкидати і те, що це мої страхи давалися взнаки, та й розслабитися не вдавалося.

Я змусила себе посміхнутися у відповідь.

— Ти гарна, — кивнула королева. Її погляд швидко бігав моїм обличчям, вивчально та зацікавлено. 

— З вашою красою мені ніколи не зрівнятись, ваша величносте.

Так мене вчили відповідати всім, хто мав вищий статус. Цю істину батьки (чи хто вони насправді) вбили в мою голову дуже добре. В таверні я могла відійти від формальностей, це вдавалось легко, та й там ніхто з родовитих гостей не бував ніколи. Крім Руарі, звісно, але при нашій з нею першій зустрічі я думала зовсім не про манери. 

Краєм ока помітила схвальний кивок від Орела і підняту брову Райвена. Цікаво, чого це він так відреагував? Не чекав, що мене теж навчали етикету? Чи, можливо, вважав це зайвим? Я не знала, але вирішила, що запитаю пізніше. 

— Я так і не привітала вас з весіллям, — в голосі її величності почулися нотки звинувачення, та оскільки вона раптом зиркнула на Райвена, я зробила висновок, що це претензія до нього, а не до мене. 

— Мамо, прошу, не починай, — закотив очі мій чоловік, а Орел поряд з ним тихо пирснув, прикривши рота кулаком. 

— Не хвилюйтесь, Нейрі, — жінка поклала руку мені на плече, — ми обов’язково влаштуємо пишну церемонію. Щойно моєму любому Гренару стане краще, звісно. 

На цих словах обличчя всіх миттю посіріли. У королеви, навіть попри усмішку на губах, виступили сльози, які вона одразу ж граційним рухом долоні витерла. Райвен та Орел обступили матір з обох боків, поклавши руки на її плечі в знак підтримки.

А я… я хотіла сказати, що не варто цього робити, але не змогла, розуміючи, що їх можуть сприйняти як зневагу чи глибоку образу. Та й відверто зізнатися, якась частина мене хотіла цього пишного прийому — щоб довести всім, хто сумнівався в моєму праві бути дружиною Райвена. 

— Впевнена, що його величність скоро одужає, — хотілося додати більше, але слова, здавалося, застрягли в горлі. Все, що я могла зробити, це посміхнутися, сподіваючись, що це виглядало достатньо щиро та тепло. 

Мене турбували ще кілька питань: чому ж її величність, якщо справді хотіла, так і не привітала нас? Чи, можливо, не нас, а лише мене? Чому вона ніяк не дала знати про себе, якщо справді не проти моєї кандидатури в дружини її сина? Королева Маргарет, звісно, не могла прийти до таверни з візитом, це зрозуміло і останньому дурню. Але і нас в палац не кликали. Чи було це пов’язано з тією хвор’ю, що ширилась королівствами, або ж справа все ж таки в мені? І найголовніше, чому Райвен щоразу, як я запитувала його про матір, просто уникав відповіді, постійно кудись починаючи квапитись або щось ще. 

— Нейрі, ти не проти прогулятись зі мною в зимовій оранжереї? — раптом запропонувала її величність, чим збентежила мене і, чого приховувати, змусила хвилюватись.

— Я…

Кинула розгублений погляд на Райвена. Він теж дивився на матір здивовано і злегка хмурив брови. А от королева не зводила очей з мене. Хотіла підловити? Чекала якогось мого промаху? Що? Що, пресвяті жерці, вона хотіла?!

— Але мамо, — почав Райвен і замовк. Його кадик смикнувся, коли чоловік глитнув. Певно, він теж розгубився.

Перш ніж мій принц зібрався опротестувати материне запрошення, я відповіла королеві:

— Дякую, ваша величносте, за запрошення! З задоволенням складу вам компанію.

Я схилила голову в знак поваги і помітила іскорки задоволення в очах жінки. Чи то мені примарилось? 

— Райвене, я не з’їм твою дружину, — смішок її величності був різким контрастом з гнітючою атмосферою спальні. Я здивовано глянула на неї саме в той момент, щоб побачити, як вона поплескала сина по руці, що й досі лежала на її плечі. — І, будь ласка, любий, послаб трішки хватку, бо мені вже боляче.

— Вибач, — Райвен прибрав руку і винувато посміхнувся матері. А слідом перевів погляд на мене, наче запитував, чи я справді в порядку.

Мене це тішило. В грудях потепліло від цього простого, але такого важливого виявлення підтримки. Впевнена, якби я хоч на мить завагалася, продемонструвала острах чи небажання залишитись з королевою наодинці, Райвен би мене не відпустив. Але і я не мала права його підводити, не могла дозволити, щоб мене вважали слабкою та боягузливою. А тому усміхнулась у відповідь чоловікові, підтверджуючи свої слова, що сказала її величності.

— Ходімо, леді Нейрі, — королева Маргарет рушила вперед і я пішла слідом.