Розділ 1

Кілька місяців тому

Лиш переступивши поріг королівського палацу, я вже хотіла втекти.

Не тішили ні високі колони, обтягнуті золотими ліанами, ні мерехтливі кришталеві люстри, що висіли на високих стелях, немов замерзлі краплі дощу. Вони хоч і вражали своєю красою і випромінювали яскраве світло, та тільки те сяйво здавалося таким далеким і недосяжним, наче самі зірки на нічному небі. В Альдері все відчувалося інакше: затишніше, тепліше, ближче до серця.

Повітря тут, в палаці, було насичене невагомими ароматами екзотичних квітів і дорогих парфумів, від яких у мене підступала нудота до горла. А можливо то через косі, несхвальні, а подекуди і відверто зневажливі погляди слуг? Я очікувала подібних зиркань та зверхнього ставлення від аристократії, а виявилось, що навіть слугам-калдарійцям я не до душі і вони вважають себе вищими за мене. Відчуття власної меншовартості, нав’язане роками виховання батьками, хоча тепер невідомо чи кревними батьками, приглушене доброзичливим ставленням гостей Альдеру, вмить піднялося з глибин. Скільки я намагалась гнати його геть, скільки запевняла себе, що головне - це почуття Райвена до мене, та повністю викорінити, на жаль, не змогла. Простолюдинка не гідна бути дружиною принца. І те, що я не зовсім простолюдинка, зараз не мало ніякого значення. Навпаки, лише посилювало відчуття неповноцінності. 

Моє вухо вловило тихе, на межі чутності, обурене шепотіння: “людина”. Я навіть подумала, що мені воно примарилось через хвилювання. Та коли Райвен, який крокував поряд, зупинився і з палаючою люттю в очах позирнув на слуг, зрозуміла, що ні, не почулося.

— Хто це сказав? — він не кричав, навіть трохи голоса не підвищив. І можна було б вирішити, що йому байдуже, якби не та моторошна загроза в погляді.

Слуги, які щойно так відверто дозволяли собі перешіптуватись, раптом відвели погляди та вдали, що їхня цілковита увага прикута до підлоги, стін, навіть до бездоганно відполірованих бронзових дверних ручок. Їхні обличчя зблідли, руки помітно затремтіли, а в декого виступили краплинки поту на чолі. Райвен не зводив з них очей, вперто очікуючи відповіді та шукаючи винуватця.

— Я, здається, поставив питання, — його тон не залишав місце ігноруванню. Навіть я відчула холодок, що пробіг по спині, незважаючи на те, що чоловік став на мій захист. — І хочу почути відповідь. Чи сміливість закінчилась на спробі принизити мою дружину?

Затамувавши подих, я мнула руками дорогу ніжну тканину сукні, яку довелось сьогодні вдягнути. Ту саму сукню, яку вперше і востаннє одягала в маєтку Райвена, перш ніж нас обох відправили працювати в Альдер. Що, врешті–решт, і призвело до падіння стіни між Калдарією та Лотірґеном.

— Я все ще чекаю! — гаркнув Райвен і його голос відбився луною від стін. 

— Не треба, — пошепки, відвернувшись від слуг, я говорила до чоловіка, намагаючись заспокоїти його.

Не те, щоб мені було шкода їх, тільки не після цих зневажливих поглядів та зверхнього коментаря. Можливо, якби не було того конфлікту між Райвеном та Роуеном в таверні, якби не моє залякування кронпринца і не пограбування палацу Альдером, я б відреагувала інакше. Але зараз, знаходячись в хиткому становищі, ми не мали права викликати до себе ще більше роздратування короля. Звісно, сумнівно, щоб його величність чи Роуен дуже переймались слугами, та це був би лише привід. А ні Райвен, ні, тим паче, я, не мали права дати їм перевагу так легко.  А ще… та кинута зневажлива фраза раптом ніби повернула мене в минуле, коли маленька дівчинка ковтає сльози, а батьки продовжують і продовжують суворо та несправедливо її критикувати.

Чоловік злегка стиснув мою долоню, ніби намагався передати з цим теплом бодай краплину впевненості. Я з вдячністю відповіла тим самим. 

Почулися швидкі кроки і я озирнулася, побачивши, як до нас поспішає калдарієць, одягнений у вишукану ліврею. Він мав високий зріст, аж занадто високий, і широкі плечі. Шкіра цього чоловіка мала синій колір та грубу, з вигляду, текстуру, схожу на кору дерева, а на голові в нього малися два великих закручених чорних рога. Таких калдарійців в Альдері я не зустрічала, і навіть не чула про них, а тому напружилась. 

— Ваша високосте, — вклонився чоловік Райвену, а слідом і мені. Його голос, на диво, звучав приємно. В ньому не було ні металевих, ні шиплячих, ні вібруючих ноток. — Щось сталося?

— Сталося те, що у деяких слуг надто довгий язик, — холодом Райвенових слів можна було заморозити найсильніше полум’я. — Розберись з цим, Галеоне! 

Чоловік, якого Райвен назвав Галеоном, кинув на слуг важкий погляд, від якого ті зблідли ще сильніше, хоча я думала, що сильніше вже немає куди. Якась жінка, з раси гротеків, впустила щітку для пилу, перелякано завмерши, і боялась навіть поворухнутись, не те що підняти її.

— Зрозуміло, ваша високосте, – ще раз вклонився Галеон, — я проведу бесіду з усіма слугами. Винного буде покарано, а до відома інших доведено про неприпустимість подібної поведінки.

Райвен кивнув і відпустив мою руку, але тільки для того, щоб обійняти за плечі.

— Розраховую на тебе, — відрізав він і, схилившись до мого вуха, ніжно прошепотів: — Ходімо, люба.

Швидко діставшись спальні короля, ми завмерли перед дверима і перезирнулися. Райвен повільно кивнув, ніби мовчки нагадуючи про нашу попередню домовленість і прохання довіряти йому. Ми і раніше вирішили тримати в секреті інформацію про знайдений кабінет в Альдері та ще одні таємничі двері. А тепер, коли раптова хвороба вклала його величність в ліжко, ми і поготів повинні були мовчати.