Пролог

Моя рука тремтіла. Я тримала в долоні медальйон, від якого йшло приємне тепло. Ми так довго його шукали! А тепер, отримавши, я вагалась.

— Нейрі, — Райвен поклав поранену руку мені на плече. Він говорив тихо, втома давалася взнаки, та й рани вочевидь боліли сильніше, ніж він намагався показати. — Ти впевнена, що це варто робити?

— Ти сказав, що підтримуєш мене, — я огризнулась, вмить відчувши нову хвилю роздратування та образи, які так нікуди й не ділися. 

Та хоч і сказала це, але не була впевнена. Мабуть, тому Райвен і запитав — оволодіти мистецтвом приховування емоції мені не вдалося. Це йому, як принцу, з дитинства розповідали, як правильно надягати маску байдужості, як обманювати людей, а мене вчити подібним премудростям було нікому. 

— Я обіцяв підтримати будь-яке твоє рішення і я стримаю свого слова. Але Зерден сказав..

— Зерден багато чого казав! Після всього, що сталося, ти справді віриш його словам?

Гнів знову кипів в середині. Він наче та сніжна куля, яка котиться по доріжці і стає все більше та більше, не давав мені заспокоїтись. Варто було Райвенові лише згадати цього слизького змія, як моя кров перетворилась на пекучу лаву. Тепер руки тремтіли не від хвилювання, точніше, не лише від нього.

Райвен відвів погляд, і це розлютило мене ще сильніше. Він, драздова воля, вірив! Навіть якщо не визнавав цього вголос, але вірив словам Зердена! Я ледь стримувалась, щоб знову на нього не накинутись. 

— Нейрі, я лише хочу знати, чи ти впевнена в своєму рішенні. Ось і все, — його пальці стиснули моє плече. 

Він знову підняв на мене очі, і тепер погляд відвела вже я.  Ні, впевненості в моєму серці не було. Хвилювання, жага дізнатися більше про себе, про своє походження були, але не впевненість. 

Та і відступати здавалося неправильним. Стільки часу витратити на пошуки медальйону, стільки нервів та сил це коштувало і що? Відкинути все та вдати, що нічого не сталося? А як же народ, який може бути замкнений за цими дверима і який чекає на звільнення? Про нього теж забути? 

Ні, я не могла. 

— А ти можеш бути впевненим, що якщо я цього не зроблю, все буде добре, Райвене? — мої губи ворушились, та голос, здавалося, був ледь чутним.

— Драздові кігті, Нейрі! Я боюсь втратити тебе, зрозуміло?! Так, я боюсь! — викрикнув чоловік, різким рухом повернув до себе і обома руками стиснув мої плечі. Я помітила, як скривилось його обличчя від болю, але він навіть не поворухнувся і не застогнав. Його очі блищали, і на мить мені здалося, що це зовсім не через освітлення. 

Він рвано видихнув, закусив губу і різко притягнув до себе в обійми. Райвен теж тремтів, хоч і не так помітно, як я. 

 — Але я обіцяв: я буду поряд, щоб ти не вирішила, — його ласкавий шепіт проникав в душу, відганяючи всю злість і хвилювання. Наче промінь сонця, який розсіював темряву, дарував спокій.

Я обійняла його у відповідь, зімкнувши руки на спині чоловіка.

— Дякую.

 Останнім часом у нас були проблеми, непорозуміння, сварки та образи. Але зараз його підтримка здавалась найпотрібнішою річчю у світі, і всі проблеми відійшли на задній план. 

Медальйон, наче нагадуючи про себе, ще трохи потеплішав, і слабке сяйво пробивалося крізь мої пальці. Обережно вислизнувши з Райвенових обіймів, я рішуче підійшла до дверей. Тремтячою рукою вставила медальйон у відповідний паз і вони засяяли. 

А потім я відчула поколювання у лівій руці і негайно схопилась за неї, піднісши до рівня очей.

Серце пропустило удар. Шлюбне тату зникло.