3.

Спочатку вщух гул траси, ніби відрізало. Лише шерех трав, та дивними голосами перегукувалися пташки. Одна рипіла, наче старе дерево, інша мелодійно дзюрчала, ніби сопілка, третя химерно вищала, начебто подаючи радіосигнали. Студент не одразу зрозумів, що змінилося, проте стривожено озирнувся, коли шум вітру став гучнішим. І побачив, що в тіні невисокого пагорба праворуч хтось іде. Жіноча постать у темній довгій сукні. Іде, трохи схиливши обличчя, ніби шукає щось у траві. І поступово наближається до Сашка.

 «Почалося. Час тікати!» — студент знову розвернувся, і миттєво зіткнувся з нею. Незнайомка заступала йому шлях. Сашко мимоволі здригнувся і око перехопило самовдоволену усмішку.

— Поспішаєш? — спитав тихий ніжний голос, хоча діва нібито не розтуляла вуст. — Поцілуй мене, бо інакше не пройдеш.

Сашко намагався не дивитись на неї прямо. Якщо це і справді мана, потрібно дивитися на них бічним зором. Студент не пам'ятав чому, але десь чув, що так краще.

Вона перетяла йому стежку. Напрочуд висока, або стояла на пагорбі. Навіть не можна сказати «стояла», її постать трохи погойдувалась вгору-вниз, ніби виросла тут разом із ковилом і її також коливає вітер. Широкі рукави і довга спідниця чорного розшитого золотом вбрання були напівпрозорими. Це посилювало ілюзію, що крізь неї видно стежку. Чи то не ілюзія? Але для примари красуня досить чітка. І таке відчуття, що якщо простягне руки, схопити може. Це не міраж, а дещо матеріальне.

— Поцілуй мене, чого чекаєш? — засміялася вона і простягла руки. Сашко відсахнувся.

— Боїшся?

— Раніше не доводилося уникати дівчат, але й зустрічаю таку, як ви, теж вперше, — промимрив він. — Ви справжня? Ця легенда – розіграш? А хто тут знімає? Вже темно для зйомки… — Студент роззирався, все ж таки плануючи втечу, але таку, щоб не спровокувати божевільну до нападу. Чому обов'язково привид? Мало хто тут ходить із химерними намірами? І хто сказав, що серійні вбивці завжди чоловіки?

Тихий сміх змішувався з шелестом трав під вітром. Степом котилися золоті хвилі. Красуня гойдалася над стежкою. На голові у неї блищав обруч із золотими півмісяцями на скронях. І багаті підвіски погойдувалися у вухах і брязкали на шиї. Простягнуті руки з особливо моторошним манікюром обвивали золоті браслети у вигляді змійок.

— Чого ж ти боїшся, хлопче? Хіба я моторошна?

Відповісти правду, означало образити чорну діву. Сашко ніяк не міг збагнути, що робити, щоб затримати, відволікти її, що кинути чи сказати, щоб встигнути втекти і не наздогнала?

Може, посунути просто на неї, ніби не помічаєш? Якщо примара — імла і крізь неї справді видно стежку, може, вдасться проскочити? Студент рішуче зробив крок уперед. Мана хитнулася назустріч. Від жіночої постаті віяло вологою землею та холодом.

— Як твоє ім'я, хлопче?

— А ваше? — Сашко відчув, що відповідати безглуздо, краще дізнатися щось про неї.

— Агрія. Ти дивуєшся, що я жила дві з половиною тисячі років тому, але так добре збереглася? Ти бачиш мою душу, а не тіло. Тіло глибоко, там, під курганом, але навіть тепер я жадаю тепла та кохання! Зігрій мене!

Студент почав повільно відступати, вона пливла за ним. Сукня струменіла в траві, але точно не звичайними кроками, а перекочувалася хвилею.

— Мене вважали привабливою, навіть вродливою! Ще б пак, адже я царська дочка! Мені вклонялися, дарували подарунки, запевняли, що я схожа на нашу богиню вогню. І я приносила їй жертви! Але не прагнула тепла домашнього вогнища! Я жадала справжньої влади богині! Безсмертя! І я отримала владу та безсмертя! Але жоден чоловічий поцілунок не вгамує тепер мою пекучу спрагу! Твої губи дихають теплом… я відчуваю, як у них пульсує кров та життя… Поцілуй мене! Дай мені випити ковток молодого життя! А сам отримаєш безсмертя… Воно тепер у моїй владі…

Її голос і рух зачаровували, розум поступово згасав, а з ним йшов страх. Губи примарної діви здавались м'якими, теплими, вони танцювали все ближче до Сашка… Він уже готовий був піддатися і обійняти діву в чорному, але раптово у провалах її величезних очей майнули недобрі вогники, а крізь прекрасне обличчя проступив страшний вищир обтягнутого шкірою черепа. Між губ майнув зміїний язичок.

Цієї миті студент опритомнів і побіг, петляючи, немов заєць. Вона летіла слідом. Сашко постійно бачив її бічним зором, скільки не відвертався, вона завжди була збоку і не відставала. Під руку потрапила здоровенна суха гілка, Сашко підхопив її і вдарив по ногах примари. І тут побачив, як поділ сукні перетікає через перешкоду. Нарешті він зрозумів! Чорна діва не має ніг! Це зміїний хвіст!

Він знову спробував ударити гілкою, але тепер так, щоби заплутати хвіст вузлом. І це вдалося! Можливо, ненадовго, але скіфська царівна забарилася, оступилася, а студент мчав, як ніколи в житті, і лаяв себе за те, що у школі ненавидів бігати крос.

Не пам'ятаючи себе, він, стрімголов, скотився з пагорба і вискочив на асфальтову доріжку. Не зупиняючись, біг до зупинки, боявся озирнутися, відвести погляд від доріжки, щоб знову не побачити її перед собою. Останнім страшним випробуванням став підземний перехід. Пірнувши у нього, Сашко встиг подумати, що то пастка. Але не збавляв швидкість, і за кілька митей знову вискочив на поверхню. Від зупинки саме відходив тролейбус. Студент вскочив у нього і лише тоді, відхекався і ризикнув поглянути у вікно.