2.

У парку поволі засвічувалися ліхтарі. Сашко пройшов по греблі повз озера і почав підніматися лісовою дорогою. Асфальт — надійний орієнтир, навіть без ліхтарів. А було там вже зовсім темно. Хоча ще рано, гілки дерев заступали небо. В одному тітка точно мала рацію: підйом здавався набагато довшим за спуск. Студент уже не радий був, що взагалі приїхав сюди надвечір. Але ж практику здавати десь треба.

Петля асфальтової доріжки дуже повільно закручувалась, підіймаючись схилом. Навколо – ані душі. Сашко гадав, парк відпочинку — веселе місце, де гуляє багато люду навіть у будні ввечері. Виявляється, ні. Не сьогодні. Не з його щастям. Раптом праворуч відкрився широкий прохід у лісі, наче танк проїхав. І високо попереду ясніло віконце ще зовсім світлого неба.

От як не зрізати нескінченний підйом, коли до мети так близько — лише руку простягни? Тим більше, видно, дорога ходжена. Широка просіка, метри зо три. Найголовніше, там видно небо! Сашко, навіть не встиг подумати, чи варто сходити з асфальту, вже пружно крокував крутим, проте коротким підйомом.

Він піднявся до залізного ґратчастого паркану. У паркані не вистачало однієї секції. Ніби навмисне залишили аварійний вихід. Руками так не виламати. Студент вийшов з лісу і одразу попереду почув шум траси. Самої окружної дороги ще не було видно. Перед ним стелилася широка золота смуга степу.

Ніколи не повіриш, що такий заповідний куточок можна зустріти на околиці великого міста, за крок від великої траси. Окремий світ. Автівки, що проїжджають повз, гадки не мають, як близько над ними на пагорбі вітер грається дикою травою. А той, хто іде степом, не повірить, що цивілізація зовсім поруч. Від шосе смуга степу йшла всього метрів двісті. Та щоб трохи зрізати шлях до зупинки, Сашко йшов навскіс.

Над лісом зійшов тоненький серп молодика. Світлий вечір не викликав жодних побоювань, та, пам'ятаючи зловісне попередження, студент мимоволі прискорював кроки. Стежка під ногами бігла втоптана, тішило, що він тут ходить не перший, і не доведеться плутатися по коліна в траві. Чагарники степових трав росли густо і жорсткими стеблами чіпляли за ноги, підсохли від початку осені. Легким короткий шлях не назвеш — справді, ямки, гірки, стежка то пірнала в улоговинку, то дерлася на черговий пагорб.

Якоїсь миті Сашко навіть пошкодував, що зійшов з асфальту. Набагато прискорити шлях тут не вдасться. Тоді вона і з'явилася.