Епілог

Я таки пішла.

Цими словами цілком можна було б закінчити мою історію, еге ж? Загалом, у житті кожного з нас є тисячі чорних та білих смуг. Я б могла поставити крапку у своїй книзі життя, лишивши вас наодинці з темрявою, однак точно не тоді, коли бачу перед собою світло. Думаю, попереду на мене чекає купа невдач, провалів, сліз, моральних занепадав та інших лих, як і будь-кого з людей, однак цю частинку життя варто закінчити на позитивній ноті, чи не так? Хіба не так творяться хепі-енди? Хепі-енд історії моєї слави, однак надалі ще стільки всього, що зостанеться поза сторінками книжки...

Моє тіло вкривається десятками тисяч мурах від усвідомлення, на яку землю я ступила. Париж?.. Господи, він і близько не стоїть із тим місцем, де я опинилася.

Бо прямо зараз я принцеса з казки, з мультика Дісней, я бачу сон наяву: рукотворне чудо світу — абатство Мон-Сен-Мішель. Скелястий острів-замок. Це найбільш відвідуване туристичне місце в Нормандії, і зрештою я просто опускаю голову, сідаю навпочіпки та плачу.

— Сподіваюся, нас поведуть до Лицарської зали. Та й Хресний хід Клуатр виглядає класно для світлин. З восьмого століття... Ангеліно! — різко гальмує Назарій, бо помічає моє стрімке наближення до землі. — Ангеліно, — він сідає навпочіпки поруч, попри те, що повз нас надалі крокують люди з екскурсії. Тур Францією дивує з кожною годиною все сильніше і сильніше. — Сонце напекло?

Я заперечно хитаю головою, схлипуючи від щастя та величі моменту. Червневе сонце не таке палке на півночі Франції. Навіть біля блискучої води.

— Я помру, якщо туди піду! — виголошую, глянувши вперед, і знову панічно зітхаю. — Це так гарно, так гарно!

Назарій реготить, враз взявши мене під плечі, і я так-сяк зводжуся на зручні босоніжки. Чоловік дивиться на мене крізь скельця протисонцевих окулярів та обережно змахує сльозу.

— Перестань. Я ще не бачив, щоб через замок плакали, — з гумором відзначає Жданович, а я сильно розкриваю очі, знову не тямлячи краси. Зубчасті вежі, кам’яні схили, що ніби виросли з води, вузькі бруковані вулички, балюстради та башти.

Я не відриваю очей навіть тоді, коли Назарій легко цілує мене у вуста й смикає за підборіддя.

— Нумо. Гроші, гроші, не забувай стільки грошей на це пішло. Точно не для того, щоб ти проплакала всю екскурсію.

— Не бреши, що це не найкраще, що ти бачив! — різко заперечую, схопивши чоловіка за зап’ястя, та чимшвидше крокую вперед. Назарій у розстібнутій зеленій сорочці в клітинку, під яку вдягнув білу майку, та в білих кедах робить широкі кроки за мною. Я ж вдягла сніжний топ з пухкими рукавами, які спадають, наче шари сукні, й стягуються на зап’ястях. На ноги натягнула білу джинсову спідницю, яка міцно облягає ноги.

Є в цьому щось від принцеси.

Коли я сказала, що пішла, то не збрехала. Як це було? Хвилинку, я зроблю кілька фото для мами, одне з поцілунком для інстаграму, спробую не впісятися від радощів та одразу повернуся до подій 8-місячної давнини.

Ще тоді я вирішила, що моя довіра будуватиметься довго й нудно. Як же можна одразу віддатися людині, коли в кожний момент може сплисти якась брехня?

Маленькі кроки на відстані, ось як це було.

Я звикла тікати й роблю це професійно. Могла з легкістю переступити через поріг та забратися геть, щоб не наражати серце на небезпеку. Однак, що як почуття Назарія справжні, подумала я? Він здався до смерті щирим.

Ще й бісовий гороскоп вже другий місяць наполягав довіритися своїй інтуїції та не боятися випробовувати себе в нових сферах. А зранку, коли обирала руну дня в однієї з рунологинь, побачила слова: «Пам’ятайте, що кожна зміна несе з собою можливість для особистого розвитку».

Загалом, зірки та доля штовхали мене ногами у спину, щоб вже точно влетіла обличчям у груди Назарія, трясця, Ждановича.

«Та чи потрібно воно мені?» — міркувала я й приклала руку до серця, намагаючись постукати в його дверцята, однак воно раптом почало брати душ під теплими струменями води, і це стало відповіддю.

— Молодець, Ангеліно, п’ять балів, — іронічно простягнула я й вирішила попросту піти. Певніше ступити вперед до відчинених дверей та штовхнути їх, аби прикрити. Стала за ними, сховавшись та спершись на стіну. Обійняла себе за змерзлі плечі та чекала.

Я прогинаю спину назад, щоб зняти ввесь замок до самої вершинки, а Назарій бере мене за оголену талію та міцно тримає, заглядаючи в телефон. Підіймаю одну ногу й регочу, вимкнувши відео. Назарій враз підхоплює мене на руки, прокрутивши в повітрі, і я сміюся, наче дитина, охоплюючи його за шию.

— Годі!

— Дозволите вас викрасти, міледі?

Це змушує мене розреготатися у весь голос, закинути голову назад, ледь не палаючи від дивного сум’яття.

Коли двері прочинилися, вони вдало приховали мене за собою. Я втиснулася в стінку, затамувавши дихання, й уважно стежила за тим, як Назарій проходив до центру кімнати. Як агресивно вилаявся під носа. Враз провів долонями по потилиці, а за мить...

Я здригнулася всім тілом, бо чоловік штовхнув стілець ногою, і той полетів в інший куток кімнати, порівнявшись зі стінкою.

— Дідько, — прошепотів він. — Бляха! — додав агресивніше, гучно дихаючи, що шкіра сиротами вкрилася. Однак мені зовсім не було лячно: я була в захваті й хотіла бачити більше. Назарій підійшов до вікна, розштовхуючи штори, сперся на підвіконня, шукаючи синю фігурку, і я тепло всміхнулася.