Розділ 58

— Як цукор, — тихо повторюю.

— Мг. Так. Неможливо хотіти аж так образити таку добру людину. Ти так мене розлютила. Пам’ятаєш, як ми зустрілися на дворі перед твоїми першими зніманнями в Олександри? Тоді я хотів сказати, що завгодно, аби образити тебе, бо ти геть не така паскуда, як думав! Звісно, опісля того всього, що ми пережили, я вже не міг посміятися тобі в очі. Надто переоцінив себе, надто зацікавився тобою. Я думав, це людяність, однак не тільки. Я так часто казав це психологу, — шоковано виголошує Назарій, — що дедалі частіше плутався й дійшов висновку, що ти засіла мені в голову. Постійно тільки ти там. І все.

Ковтаю слину.

— Коли ми ніби переспали, я подумав, що попросту збрешу друзям, мовляв, я все тобі розказав, ти знищена, але я навіть цього зробити не зміг. Потім я хотів віддалитися від тебе, і тут ти прибігаєш до лікарні, коли я буквально знищений та в сльозах, і сидиш біля мене годинами, ти спиш зі мною, крутишся поруч, наче я тобі брат чи найкращий друг, а мені треба якимось чином дивитися тобі у вічі, а я, придурок, не можу, бо сам вліз у це гівно й передав його іншим.

Я ледь обертаю голову в бік голосу позаду, стискаючи щелепу.

— Присягаюся, я ще ніколи так сильно не хотів втішати людину. Я завжди жадав допомагати, але нічого путнього зробити не міг, а тут ти, і я насправді хочу заспокоювати тебе... щоб тобі було затишно зі мною, бо й мені затишно поруч. Ти єдина людина, якій можна справді все сказати й не отримати настороженого погляду чи якогось осуду. І якби я знав, що ти така, я б ніколи не погодився на це. Якби я пізнав тебе раніше, то... то я б не...

Назарій тяжко зітхає, грубо вилаявшись, а я все стою спиною, аналізуючи його слова.

— Я тричі був у стосунках, — він не змовкає, усвідомлюючи, що мені потрібно більше інформації, яка ховається глибше. — Перші були підліткові з п’ятнадцяти до шістнадцяти з половиною років. З однокласницею. Е-е... Тоді з дев’ятнадцяти до двадцяти трьох. Ми познайомилися на знімальному майданчику, і це, певно, були найнасиченіші стосунки в моєму житті.

Він вагається, чи не занадто яскраво описує свої почуття, але я досі слухаю.

— Але не зійшлося, бо Олеся, так її звали, хотіла більше уваги, а в мене тоді на першому місці була кар’єра, я не спав ночами, багато проводив на пробах і займався лише освітою. А останні, — хутко перебиває сам себе, — були з двадцяти п’яти до двадцяти семи десь. Рік та вісім місяців. То було щось доросле, сухе. Не знаю, чому так. Ми типу обоє були занадто зайняті роботою, тому це скоріше були стосунки на відстані із зустрічами час від часу суто у фізичному плані. Я веду до того, що з Олесею ми мали потенціал, але я нічого та ніколи не розповідав про себе їй. Вона була надто балакуча та мала аж занадто багато друзів, яким усе переказувала.

Чомусь я згадую Олю, з якою обірвала всі зв’язки.

— Я й не розповідав щось про себе й через це між нами була прірва таємниць. Дідько, я скоро почну як Шекспір розмовляти... Я багато недоговорював, тримався на емоційній відстані, думаючи, що минуле воно на то й минуле, а як виявилося...

— Як виявилося, воно заважає жити. Так, — зітхаю, поволі обертаючись до Назарія. Тисну плечима, міцніше обіймаючи себе за плечі. В очах збираються усмішка та сум, а от погляд Назарія кричить про серйозність та втому. Він явно невдоволений, що фактично роздягає своє серце переді мною.

— Я сказав тобі в машині не боятися мене, розказав правду, бо відчув, що зрештою це необхідно. Та сама мить. Вперше в житті я заговорив про це й чомусь знав, що ти не розкажеш це нікому навіть у найгіршому випадку, і ти справді цього не зробила.

— Звісно, я цього не зробила! — обурююся, звівши брови. — Не знаю, якою гнилою має бути людина, щоб використати те, що вбиває тебе все життя, на свою користь!

Згадавши найкращу подругу, враз хутко кліпаю. Та й не були ми аж такими близькими. Наше спільне дитинство та довга історія тримали нас одна за одну, однак емоційний зв’язок згаснув давним-давно.

— Ти також був першим, кому я, крім Олі, розповіла про вчителя. І… і я багато думала. По-перше, ти не поганий актор. Це була якась особиста неприязнь, не знаю. Просто захотілося скандалу. А по-друге, правду кажучи… — ледь не сміюся, опустивши очі до дерев’яної та скрипучої підлоги, — таке відчуття, наче я тоді, перед від’їздом додому, звинувачувала тебе у своїх проблемах. Бачила в тобі себе і тому так агресувала. Я не могла переступити через себе, розв’язати проблему, через яку страждала все життя, і зрештою кричала на тебе, бо і ти не міг цього зробити.

— Всі ми травмовані, — тисне плечима Назарій, спираючись спиною на стіну. Він закидає голову до стелі: — А потім відбувається оце. Страх бути невизнаним та морально слабким перед друзями мене добив. Я ж завжди прагнув бути сильнішим за всіх, любові якоїсь... Добре, я перегинаю. Це занадто.

Я розкриваю рота, щоб усунути й у цю фразу свого носа, однак Назарій враз наступає, порушуючи кілька секунд тиші запиленого приміщення, де люди перевдягаються після вистави, скидаючи із себе маски:

— А в тебе колись були стосунки?

— Одного разу на третьому курсі я добре дружила з хлопцем... — тягну. — І в нас бути спільні пари. Він кликав мене гуляти, але я не ходила, бо була типу зайнята. Насправді мені було лячно з ним розмовляти тет-а-тет та зближуватися, бо одного разу він ледь не поцілував мене... Тому згодом я написала, що не планую стосунків з кимось з університету.