Розділ 57

— Перестань! Годі! Що ти, бляха, виробляєш!?

— Що тобі від мене треба!? Посміятися з мене? Знову спір? — кричу, замахавши долонями перед собою, а за мить влітаю у столик позаду, наполовину знепритомнівши, бо Назарій в якийсь момент взяв себе за щоки, здійнявши голову догори та міцно поцілував, що в горлі застрягнув стогін. Тіло пересмикнулося, але лише на мить, бо ним враз потекла насолода від забутих відчуттів.

Дивно, що першою цілунок поглибила саме я, наступаючи вперед, однак Назарій притиснув мене ще сильніше до столика, налягаючи стегнами, ніби блокував способи до втечі.

Розкривши рота, тягнуся до плеча, стискаючи його, а іншою рукою намагаюся дістатися потилиці, заплющивши очі. Щетина колеться, однак я буквально не відчуваю долоні, тому це не така вже й велика проблема.

Я ніби цілую нічний жах, який виявився достобіса моторошним та тремтливим, наче купка метеликів. Наче п’янію та й без склянки, дурію, а навіть не танцюю, дихання вкрадене, та злодій повертає його, судомно зітхаючи мені назад у вуста. І я вчуваю той самий рідний запах домівки та затишку, яким віддають його парфуми.

Рука Назарія ковзає до талії, огортає її, підтягаючи ближче, що доводиться прогнутися, але я не тікаю, бо, зрештою, якщо він знову розіб’є мені серце, я матиму хоч якусь перемогу.

Принаймні я гарно поцілуюся та підвищую гормони щастя. Також непогана вигода.

Гучно вдихнувши, закидаю голову назад, дозволяючи чоловіку цілувати й шию. За кілька митей знову тягну підборіддя вниз, а кучері опадають на розпашіле обличчя. Дурна сукня. Щоб її зняти доведеться мучитися або попросту різати тканину, однак фігуру вона підкреслює чудово.

— Скажи, скажи щось, — прошу, потягнувшись вустами у малиновій помаді до щелепи, пірнаю носом до ніжної шкіри шиї, і чоловік зітхає, коли обережно цілую. Та аж раптом спиняюся, зводжу очі, наповнені блиском, до обличчя Назарія, глянувши в саму душу. — Скажи. Скажи! — ледь не благаю. — Ти знову робиш це задля ігор? Ти щось доводиш? Скажи! Ми не в серіалі, Господи, ти можеш все сказати, ти...

— Я боюся, — трохи не стогне Назарія, відвернувшись від мене, забравши теплі руки геть. — Це все! — він заводить долоні за голову, зчіпляючи їх замком, закидає обличчя до стелі, і ніби ненавидить себе всім серцем і душею. — Я не вмію так, як хочеш ти! — обертається від до мене, махнувши долонею, і я стискаю кулаки, кусаючи себе за внутрішні частини щік. — Не можу ось так казати все, що думаю. Мене не так виховували, я так не вмію! Я намагаюся!

— Так, — киваю, ступаючи трохи ближче.

— Але довіряти людям — це точно не та риса, яка врятує життя, — ледь не сміється він, вмокаючи слова в іронію. Очі розгублені, риси обличчя гострі, а рухи сильні та розмашисті.

— Звісно, ні, — тисну плечима, легко сміючись, та відводжу очі. — Тобі я вже довірилася, а тепер ти знову тут. Ніяк не даєш мені спокою та не можеш сформулювати думку. Але в тебе одне життя! Господи, живи та ризикуй, думай про себе!

— Я ходив до спеціаліста, — чітко відрубує чоловік, вказавши на мене п’ятьма пальцями. — Ходив, — зітхає він. — І це було жахливо. Так жахливо мені ще не було. Сидіти та, бляха, розповідати про все, що тримаєш в собі. Він допомагав мені позбутися впливу друзів, але я думав лише про те, що от-от помру, та йшов додому через пару хвилин від початку сеансу, бо дорослий чоловік, який два слова зв’язати не може, хоча взагалі-то відомий актор, — це просто ганьба.

— Не правда, — шоковано оборююся, а вуста сіпаються в усмішці. — Це нормально. Бути людиною! І я вже казала, що ніколи тебе не ображу. Те, що ти брехав мені не значить, що я зроблю так само із тобою! Не повіриш, але якби ти все виказав, то я б дала тобі другий шанс. Якби ти довірився мені, то і я спробувала б зробити це для тебе.

— Я не мо...

— Ніхто не ідеальний! — гарикаю, різко опустивши руки просто себе, і впевнена, що надалі не зможу спинитися, закрутившись у власних судженнях. — І п’ять місяців тому я зненавиділа образ ідеальної людини, яка боїться припуститися помилки через якийсь бісовий осуд інших людей, які навіть не є для мене авторитетом! Свої люди не засудять, а іншим приємно писати гидоту, принижувати та отримувати від цього задоволення, бо ж зачепили, трясця! Так класно зруйнувати комусь життя, а ми ведемося на це! На гендерні стереотипи про чоловічу силу та жіночу крихкість, на їхні образливі коментарі й через це боїмося себе! Я перезапустила блог, бо хочу, щоб всі одразу знали, що я не ідеальна, й розуміли, що це нормально. Що я також людина, а не манекен з журналу про успішний успіх. І ти також людина. Ти можеш розказати мені все, бо я — безпечна територія! І мені потрібно, щоб ти показав те, чого хочеш, а не плював мені в обличчя та відштовхував! — випалюю, відвернувшись від Ждановича, та обіймаю себе за плечі, схлипнувши, бо серце перетягнули мотузками й все стискають, не даючи мені спокою.

Деякий час слухаю своє шмаркання та відлуння мікрофона на першому поверсі, де проводять аукціон. Чую кілька кроків, ніби переминання з ноги на ногу й пояснюю собі, що якщо він таки піде, то я не розпадуся на шматочки. На мене це не вплине, і я все відпущу.

— Думаю, ти по-справжньому зацікавила мене тоді, у відділку, коли задрімав. До того я винятково втирався до тебе в довіру.

Певно, краще б було, якби він таки пішов світ за очі.

— Тоді почалося ось це хвилювання та раптовий страх за твоє життя. Я збрехав, коли казав, що допоміг би будь-кому у твоєму стані. Не було ще такого, щоб я цілу ніч сидів у машині, — трохи не реготить Назарій, — а тоді бігав до клубу, щоб витягти звідти п’яну дівчину, на якій чорна мітка. Я робив це тому, що хвилювався за тебе, але водночас розумів, що маю виконати частину спору. Це було питання... — Назарій зітхає, — питання гордості та авторитету.