Розділ 56

Було б дивно вважати, що налагодивши стосунки з усією своєю родиною, відвідавши психолога та засудивши маніяка, життя не приготує для мене нові сюрпризи.

Не знаю тільки бажані чи ні.

Однак можу сказати одне: цей вечір обіцяв бути фатальним для моєї нервової системи ще на виході з квартири, коли почала плутатися в довжелезній синій сукні, що трохи тягнеться підлогою та міцно облягає мій стан. Жодних рукавів, тільки високе горло. Ніби цього мало, так ще й великий золотий пояс, щоб навіть шматок запропонованого канапе в горло не вліз.

— Треба взяти участь в аукціоні, — киває Аніта, поки всі плескають в долоні жінці за стільцем біля проєктора. — Він от-от почнеться.

Я кладу долоню на шлунок, повільно випускаючи повітря, однак це важче, аніж думала. Після години тут, мій поперек не витримує ваги тіла, а лак, що тримає кучері, здається в три рази важчим.

— Ага, обов’язково, — шепочу, озирнувши два десятки людей поруч. У залі кілька лавок та стільців, однак частина відвідувачів стоїть позаду, бо ноги затерпли сидіти. І до того тут є столики з їжею, гроші з якої також на благодійність. — Господи, мені треба до туалету.

Зиркнувши через плече, я раптом беруся за серце, геть не очікуючи побачити фігурку Назарія Ждановича, якого точно не мало б тут бути, а коли роблю крок назад, б’юся спиною об офіціанта.

Гуркіт страшний й ганебний.

Моя постать така затягнута та незграбна, що враз лечу додолу, перемішуючись із посудом на таці. Шампанське розтікається підлогою, поки шоковано озираюся кругом себе.

Обговорення спинилося, бо про який фільм може йти мова, якщо тут така кумедія.

— О Мадонно, за що це нам? — бурмотить Аніта, нахиляючись до мене, щоб прикрити, однак по інший бік вчасно опиняється Назарій, через що тіло знову паралізоване. Він чомусь кривиться, а відтак:

— Дідько, нумо, — Назарій хоче взяти мене під оголене плече, однак я шоковано сіпаюся, спираюся долонею на підлогу, та скрикую, смикнувшись усім тілом. З вуст зривається судомна подоба істерики та переляку, коли перед очима майорить розпливчаста картинка скла, що стирчить з моєї долоні.

У роті враз з’являється присмак металу, голова йде обертом, а два чоловіки водночас хапають мене під плечі, ставлячи на підлогу. Аніта все вправно приховує, відмахуючись від питань інших та закликаючи продовжувати обговорення, а також вимкнути придуркуваті камери.

— Тут є аптечка? — питається Назарій в офіціанта, а я просто вирячую очі, тремтячи всією грудною клітиною та шлунком. Здається, мій розум став пасивним.

— Так, вона в гримерці. Я вас проведу! — підійнявши тацю, хлопець рушає золотою залою, а мене ведуть слідом. Такою безпорадною я не почувалася навіть тоді, коли вчитель намагався роздягнути мене. Нічого не можу зробити зі своїм тілом, відчуваючи сторонній об’єкт просто в середині долоні.

— А-а...

Рука Назарія в крові. Не моїй, як не дивно. Він також встиг поранитися.

— Поволі! — шоковано вигукую, бо починаю плутатися в ногах на підборах. Сукня не дозволяє ступати аж так широко, як чоловічі штани. Я підібгаю вуста, коли зрештою хилюся в бік з такою різкістю, що туфля прогинається піді мною, ледь не звернувши ногу. — Ай!

— Обережніше! — зазначає Назарій, а я досі не можу втямити, що, на бога, відбувається. Чому в мене скло в руці, і як його витягти звідти без ампутації. — Ангеліно. Трясця, яка темрява!

— Сюди! Треба підійнятися на другий поверх, — то офіціант десь у тенетах моєї свідомості. Враз світ перевертається десь на 45 градусів, і я автоматично закидаю одну руку за голову Назарія, поки тримаю поранену долоню перед собою. Глянувши на скло, що стирчить з неї, знову тягну «а-а».

— У мене скло з руки стирчить. Мені будуть зашивати руку.

— Воно не глибоко зайшло, не бійся, — захекано схиляє голову на бік Назарій, біжучи понурими сходами бежевого відтінку. За поодинокими вікнами виблискують вуличні ліхтарі. — Головне обробити.

— Треба сфотографувати, — тихо зазначаю, скинувши брови. — Буде на пам’ять.

Назарій обертається плечем вперед, щоб пронести мене до гримерки та не вдарити головою. Офіціант саме дістає з однієї з шаф чемоданчик-аптечку, а мене садять прямо на туалетний столик. Штори тут завішені, а меблів неймовірно велика кількість, що дихати нема чим.

Назарій вмикає жовте світло, через яке враз хочеться сховатися десь у тумбі, а тим часом на столі поруч вже з’являються бинти та перекис.

— Вибачте, мені терміново треба... — починає юнак, але Назарій давно махає на двері.

— Йди, йди, — чоловік зіщулює очі, щоб роздивитися баночки, а  мені досі дивно через скло в долоні. Такого щастя в моєму житті досі не було.

— Болить, — зазначаю, нервово сіпаючи ногами, що звисають до підлоги. Пальці тремтять, наче в тілі відбувається землетрус. Що взагалі сталося? — Я не відчуваю руки через біль.

— Вибач, але мені доведеться витягти.

— Хіба можна? — перелякано шепочу, відчувши раптову небезпеку, що вчепилася кігтями в плечі та потягнулася венами.

— Воно не глибоко й не велике. Бачиш? — Назарій хоче взяти мене за зворотну сторону долоні, але я раптом схлипую, намагаючись забрати руку назад. — Велика тільки верхня частина скла, а у шкіру увійшов лише гострий кінчик. Буде не дуже боляче.