Розділ 55

Я зустрілася з черговим тригером обличчям до обличчя й цього разу не налаштована тікати до іншого міста. Це пережиток минулого, над яким вправно працюю.

— Алло? — панічно шепочу, сховавшись у коридорі. — У мене проблема. Кароокий повернувся, і я... — приклавши долоню до щоки, судомно зітхаю, — я ледь не знепритомніла.

— Ви тільки що розмовляли? — одразу втручається Олена, і я готова переказати кожне слово. На її пропозицію приїхати відмовляюся, бо зазвичай у тому кабінеті я винятково плачу та переказую кожну секунду свого життя, викладаючи при цьому шалені кошти. Та це допомагає.

Розмовляти про свої проблеми.

Та й з часом Олена стала мені за подругу, яку інколи важко потягнути фінансово.

— Що ти зараз відчуваєш? — зрештою питає світловолоса панна з симпатичною гривкою на дві сторони. Чую, як вона колотить каву й буквально бачу зелену софу, на яку психологиня обережно присідає, тримаючи спину рівною.

— Е-е, — тягну, провівши долонею по лобу й заплющивши очі. Порпаюся в папірцях свідомості, на яких написано по слову, складаю їх в правильному порядку, але чогось вони знову розлітаються блискучою підлогою. — Наче я слабка. Занадто позитивна, надто довірлива та відкрита. Ну... типу моя усмішка надто широка, а цей… пошук у всьому хорошого надто частий, розумієш? Я поводжуся обережно, звісно не хіхікаю з ним та не фліртую, але...

Я наївно сподіваюся, що Олена закінчить речення, але точно знаю, що жінка скоріше виділить пів години на тишу та можливість обдумати ситуацію, аніж скаже щось від себе.

— Я досі вчуваю себе скривдженою. Фізично мені було приємно, коли він мене торкнувся, але морально я так злякалася, бо от він! Спочатку ми місяцями лише згадуємо про нього, намагаючись змусити мене перестати реагувати на новини про нього та нові світлини, а тепер от вона! Картинка наяву. Я так розгубилася, так розгубилася. Слів бракувало. І голос ніби тремтів, але, можливо, то тільки мені так здалося. Я ж не маленька, вмію трохи за себе постояти. Однак... Ти ж знаєш, коли тема стосується суперечок та ненависті, я агресивна та кажу сто слів у хвилину, захищаю себе та нападаю, а коли все доходить до такої ніжності, романтики, наївності, болю... У мене слів немає у свій захист. От що я відчуваю. Так.

Олена попиває каву, і я рада, що не в кабінеті поруч із нею. Серце не завжди позитивно реагує на подібні відвертості й до біса часто ображається на мене за те, що вивалюю всі його таємниці.

— Це великий виклик для твого психологічного стану, Ліно.

— Угум.

— І придушувати емоції ми не будемо. Тому я й прошу тебе виказати все, що маєш на думці. Враховуючи те, що ти неодноразово доводила, що зрештою даси ще один шанс, якщо він спробує, то твоя довіра має будуватися поступово, і вона має право на обережність.

Я втягую слова, наче губка.

— Він просив вибачення, — повторюю я.

— Вибачення не означає забути чи прийняти минулі дії. Твій душевний спокій — це чудово, але знай межу.

— Але в мене все догори дриґом біля нього стало! — шоковано шепочу, озирнувшись на всі боки. — Нерви ледь витримали, сироти по шкірі та така паніка й бажання стати ближче. Водночас відчуваю відразу та якусь нудоту біля горла, але чогось такий стрес...

— І ми повертаємося до початку, правда? — цікавиться Олена звичним тоном, у якому немає знущання чи агресії, наївності або поблажливості.

На кілька секунд я стискаю пальці на руках та ногах, а відтак повільно відпускаю напругу.

— Чого саме ти боїшся? — ставить чітке питання психологиня, і я готова розбити голову, бо ненавиджу цю частину порпання в собі.

— Не знаю, — опускаю голову, слухаючи тишу. — Що він прийшов знову познущатися з мене через тупих друзів? Але водночас я не дуже вірю в це.

— Наскільки це реально?

Я цокаю, а Олена продовжує:

— Єдиний спосіб дізнатися — час, розмови та аналіз на відстані. Тому заземлися, вивчи структуру предметів довкола та спробуй не піддаватися первісним імпульсам. Не змушуй мене контролювати ведення щоденників.

Та ні, дякую. Чотирьох списаних блокнотів цілком достатньо. Там описана кожна думка, яка мучила мене, вся відвертість із самого дитинства, крізь спробу зґвалтування, зради Назарія та викрадення до підвалу.

— Я сходжу в зал, — зітхаю, — побуду із музикою та думками. Потім, мабуть, Аніта знову змусить мене міряти вбрання, яке приготувала Олександра, тому треба сховатися деінде.

Пані Саша прекрасна жінка, однак родичка Назарія. Надто багато стресу трапилося в моєму житті, надто багато імпульсивності, й зрештою контракт було розірвано. Правда, зараз все розгорнулося з новою силою, бо я досі особливо приваблива та харизматична (на думку Олександри). Погодилася працювати з нею тільки за умови, що не побачу Назарія. Ну, це Аніта їй так передала.

Та й наш зв'язок з дизайнеркою поки що... хиткий. Ми навіть не зустрічалися віч-на-віч.

— Продовжуй.

— Я не слабка, — чітко відрубую, згадуючи вічні сеанси в зручному кабінеті та кріслі гойдалці, у формі краплини, куди забиралася, ховаючись від правди, та крутилася із чашкою в руках. — Сьогодні я не розплакалася, не втекла й витримала зоровий контакт. Я побачила чоловіка, через якого ночами не спала, але впоралася та пишаюся собою. Я молодець, але далі буде краще.