Спритно опускаю руку, розчепіривши пальці. Стискаю їх в кулак та повторюю рух знову.
— Ти тут працюєш? — випалюю, зациклившись на срібній плитці під ногами. — Я не бачила тебе в сценарії. Тобто тебе там немає, — хутко додаю. — Взагалі ніде.
Я не дурна, перевірила все перед тим, як погодитися. Прізвище Жданович не пролунало жодного божого разу, і я навіть не знаю, рада чи ні. Ця студія фактично ніяк не пов’язана з його ім’ям.
— Ні, я не беру участі в цьому фільмі, — просто каже чоловік. — Я зайшов у гості. Працював тут свого часу.
Який прикрий збіг.
— М... — Очі не можуть знайти прихисток, поки нарешті не ковтаю хвилювання, надавши йому образу простого та теплого чорного чаю. Зводжу погляд на Назарія, упіймавши глибокі очі. Він видає:
— Як ти? Як ти почуваєшся?
— Нормально.
— Ще не злітала в Париж?
Я заплющую очі, скинувши брови, зовсім шокована:
— Не той стан. Я розділила цю мрію з тобою, тому навряд чи змогла б полетіти до Франції, подумки не тягнучи все з Києва.
Схоже, така відвертість його вражає, бо чоловікові потрібно кілька секунд, аби сформувати інше питання:
— Бачив, ти досі ведеш блог. Не кинула, як багато хто думав. Ти досі Мальована.
— Я більше не тікаю від проблем, — слова вислизають чітко та трохи грубо, б’ючись об мозок отримувача. — Я живу з ними та загартовуюся.
Назарій продовжує тиснути своїми очима, трохи зводячи брови, поки я намагаюся впоратися з емоціями, проти потоку яких гребу жалюгідним веслом.
— Я знаю, що ти не хочеш мене бачити...
— Не хочу? — дивуюся, але враз опускаю штору байдужості. — Ти навмисне прийшов? — Хочу повірити його словам, заглянувши в саму душу, але боюся, що це знову може бути брехнею. — Казали, що інформацію про знімання не оприлюднюють.
Мої очі хапаються за кількох людей, що прямують на перекур на двір. Штовхають скляні двері, пропустивши морозний потік вересня.
— Ти ж знаєш людей, — пояснює чоловік, — хтось комусь сказав по-секрету, і понеслася...
— Брехня по селу, — закінчую.
— Я прийшов перепросити, — надто уривчасто розпочинає Назарій, хоч і тримає себе в руках. Я зводжу на нього трошки вологі очі. — За те, що тоді так вчинив із тобою. І це не тільки через сумління.
Я скидаю брови, смикнувши плечима:
— А через що?
Його вуста ворушаться, борючись із розумом, що блокує те, що, ймовірно, здається йому небезпечним.
— Ти сказала, — Назарій вивчає мене з неприхованою легкістю в погляді. Розслабляє лоб та брови. Плечі. — Що мені двадцять вісім.
Його голос змушує шкіру братися сиротами. Нагадує про минуле, де цей шепіт питав, куди саме мене поцілувати.
— Навіть якщо мені буде тридцять, Ангеліно Мальована, нічого не зміниться. Хіба ти почуваєшся якоюсь особливо дорослою у свої двадцять три? — в його голосі краплина образи. Я дивлюся кудись вниз, зіщуливши очі. Намагаюся оцінити свій стан, міркуючи, куди все це хилить.
— Я не відчуваю дитячої наївності, — чітко зазначаю, випльовую отруту.
— От воно дорослішання, еге ж? — я стежу за чоловічими пальцями, здіймаюся годинником до м’язистих рук й ковзаю щетиною до насичених очей. — Нічого не змінилося за останні роки мого життя. Лише осяяння, який світ паскудний та повен лайна. Я змирився із цим ще в сімнадцять, але якогось магічного знання, як бути дорослим та розуміти все й про всіх у мене не з’явилося. Ніхто мені нічого не розповів, не розкрив таємницю... Я досі людина, що робить дурниці. Або помилки. Мій вік цього не змінив.
— Але помилка є помилка. По голівці тебе не погладять.
— Я знаю! Але таке буває. І мені нíкому це сказати, окрім тебе, бо тільки ти не сприймаєш це як щось дурне... Так, я роблю дорослі речі та розв’язую дорослі проблеми, беру на себе відповідальність, але я не відчуваю себе якимось дорослим. Всі ми в якомусь сенсі діти просто з більшим досвідом в розумінні реальності.
Він ніби готував текст місяцями.
Сказані слова змушують серйозно замислитися, однак я однаково не розумію.
— Можливо... не знаю, можливо, бо всі мої однолітки мають власні родини, а я займаюся кар’єрою, тому й почуваюся відсталим? Через це й роблю дурні вчинки, щоб довести собі, що хоч чогось вартий? Щоб не розчарувати близьких людей та друзів хоча б цьому?
Я рухаю вустам, перебираючи сотні стандартних фраз підтримки, однак раптом розмахую їх в боки, зазирнувши всередину себе, де порожньо та боляче.
— Я рада, що ти знайшов ще одне джерело проблем.
Чоловік морщиться, глянувши в бік, де знову проходить людина.
— Я не виправдовуюся тим, що вважаю себе дитиною й тому можу не нести відповідальність…
— Мг. Не хвилюйся, я давно тобі пробачила, — кажу, прочистивши горло, й обіймаю себе за плечі. — Почасти ти маєш рацію, — зізнаюся, вчуваючи легку задишку. — Коли я була маленькою, у нас за три будинки жив один дядько, якому було шістдесят, але він завжди сміявся та казав, що зовсім не дорослий. Називав себе старою дитиною. Не знаю, добре це чи ні, але жити йому це не заважало. Як же пояснити… — додаю тихше, стенувши плечима. — Він завжди усміхався, — кутики моїх вуст тремтливо здіймаються догори. — У нього було двоє дорослих дітей, заміна колінного суглоба та трохи болів. Дядько Михайло займався ремонтом машин та бруківками. Коли хтось звертався до нього на «дідусь», завжди сміявся. Він казав мені малій, що потрібно займатися собою та розвиватися й не забивати голову дурними думками про те, щоб досягти якогось вигаданого нового рівня зрілості.