Розділ 53

— Не буває поганої погоди, — запевняю, хоч і сама судомно грію пальці в тканині помаранчевого светра. На додачу стискаю кружку з лате. — Буває поганий одяг.

Скоріше б увімкнули опалення.

— Не страшно, — шепоче Аніта, дихнувши в крижані пальці. — Зараз адреналін тебе зігріє.

Я поблажливо всміхаюся, зручніше вмостившись у стільчику з вигнутою назад спинкою, та дивлюся на чималий та круглий білий стіл попереду. Кілька пляшок води та вазон з осінніми хризантемами. Не встигаю ляпнути що-небудь, як до приміщення для нарад входять чоловіки та жінки, з якими буду працювати.

Їхні бліді відтінки вбрання мені імпонують. Я люблю осінь. З одного боку, це депресивна пора, однак... хіба вона не затишна, як светр? Не ніжна, як тепле полум’я, чи приємна, наче легкий фільм на ніч? Вона може бути теплою, якщо грати за її правилами, готуючи собі чай чи какао. Навіть м’якою та податливою, коли слухати биття дощу об підвіконня, влаштувавши побачення з книжкою прямо в ліжку.

Коли всі залучені розсідаються по своїх місцях, кутаючись у в’язані накидки чи в насичені опалим листям светри, розмова поволі набирає обертів. Головна провадить:

— Отже, ви ознайомилися зі сценаріями, а завтра ми розпочинаємо роботу над зазначеною сценою на майданчику.

Оскільки це другорядна, але доволі важлива роль, сценарій мені надали три дні назад. Головним акторам його видають набагато раніше, однак текст часто редагують, тому краще вже так.

Поки що маю епізод, частинку, однак я однаково в захваті вивчаю своє ім’я, яке кілька разів трапляється в тексті. Здебільшого я ходжу з боку в бік, займаючись власними справами, і тільки раз кидаю дошкульну фразу.

— Ця робота дуже важлива, — веде автор ідеї, — та й режисер у нас відомий. Він був одним із тих, хто продюсував американський фільм в українських Карпатах, тому наша основна мета — викластися на повну.

Я усміхаюся до Аніти, перебираючи зеленими матовими нігтями аркуші формату А4, й досі не можу осягнути величі власних дій. Мені справді запропонували взяти участь у зніманнях романтичної комедії про університетське життя. Кажуть, що має бути весело, однак кульмінація обіцяє зворушити всіх та кожного.

Заклавши за вухо пасмо волосся, що вибилося з масивного пучка, я обережно випускаю повітря, поки Аніта щось обговорює з сусіднім від неї юристом. Вони домовляються про зустріч. 

Наступні події дня відбуватимуться в різних кабінетах чималої знімальної студії.

Дар’я: Поїхала з Матеєм у гори.

Дар’я: Цього разу за своєю волею.

Мої пальці автоматично беруться за золотий ланцюжок з бурштиновим камінцем на зап'ясті. Чомусь останніми місяцями ця дія приносить тепло та умиротворення.

Вподобавши повідомлення старшої сестри, я зводжуся на ноги, щоб підійти до охайної, наче скляної фігурки, Іри, яка грає мою сестру. Насправді я б погодилася навіть на масовку, бо в житті варто спробувати все. А знімальний майданчик — це дитяча мрія чи не кожної людини.

У нас обох це перші крупні плани в серіалах, тому можна розділити страх:

— Потренуємося якось з текстом?

Іра тисне плечима, глянувши кудись у стіну (в цьому кабінеті немає вікон):

— Можна.

На телефон надходить чергове повідомлення від Аніти про нову рекламу, у якій можу знятися. Це будуть фото на білборди, де маю показати сильну жінку з інструментами, у шоломі та робочому костюмі. А чом би й ні? Я люблю подібні перевтілення. Люблю показувати світові, що дівчина — це не лише усмішка, квіти та сукні. Люди різносторонні та багатогранні, з різним походженням, уподобаннями та характерами. Як чоловіки, так і жінки.

Усміхнувшись телефону, зовсім не помічаю, як влітаю в людину посеред холу на першому поверсі з купою диванів та журнальних столиків.

— Перепрошую.

— Вибачте, — водночас бурмотить кур’єр з коробкою їжі. Він біжить далі, панічно озираючись на всі боки. Я обертаюся йому вслід, готова спитати, чи не потрібна допомога, але раптом застигаю, втупившись очима в іншого чоловіка, що стоїть у якихось трьох метрах від мене. Усмішка повільно сповзає з вуст, очі падають додолу, а опісля знову здіймаються, щоб упевнитися в побаченому.

Здається, моє серце обливається струмками крові, які змушують його хапатися за голову, виривати волосся та ревіти, поки гравітація щосили тягне орган додолу в самі п’ята.

— О, — виривається з моїх вуст.

Назарій стоїть опустивши руки просто себе, вбраний в теплу чорну сорочку та звичайні джинси. Мої кінцівки непритомніють та відмовляються рухатися, поки в очах чомусь з’являється пекуче відчуття, що б’є в саму голову.

— І ти тут, — кажу те, що готувала місяцями. Те, з чого все колись почалося. Наш перший живий діалог.

— Привіт, — киває Назарій, оглянувши мій светр, заправлений у міцну бежеву спідницю. Від його очей точно не втікають долоні, які хочу притиснути ближче до грудей, захистити себе. Очі не виражають нічого, окрім цікавості та смутку, що змішався разом у промінь, який поцілив мені прямо в серце.

— Не думав, що ти любиш фільми.