Розділ 52

Бабуся років шістдесяти мостить сумки на підлозі, з усмішкою поглядаючи на мене. Я вчуваю рідне тепло, бо ця людина ймовірно мешкає в сусідніх селах або їде до когось в гості прямо до Вишнекраю.

Я знімаю окуляри разом із маскою успішного життя в успішному місті. Ця жіночка нагадує мені мою бабусю за батьковою лінією. Вона завжди всіх цілує в обидві щоки по кілька разів на день, хоч і має крихкий психічний стан. Інколи дні видаються легкими, іншим разом чуємо випадкові слова, думки та ігнорування якихось вагомих моментів.

Я не дивлюся у вікно, фокусуючись на тому, що встигла забути про естетичне та розважливе життя у своєму непоганому та навіть відремонтованому селі. Немає більше ніяких проблем із довірою та жодного викрадення, про яке я не згадуватиму, та дурних ігор з дурними акторами. Надто вже багато брехні чули мої вуха.

Я викреслю останні дні зі своєї біографії, проковтну та навчуся жити із цим зараз. Ця травма ще довго стискатиме горло, але сільське повітря піде мені на користь. Головне — не занурюватися.

Просто розслабся, вимкни соціальні мережі та подивися на кольори забутого світу, Ангеліно.

— А що там Оля? — спитає в мене мама, протерши солоні сльози з рідного обличчя. Ми сидітимемо на дивані в затишній просторій вітальні, причинивши змучені часом білі дерев’яні двері зі скляними вставками. Шкіру рук грітимуть кружки чаю, а ноги простягнуться червоним килимом.

Вдавати, що викрадення не було — жахливо, однак якщо пропущу це крізь себе, попросту розіб’ю голову об масивний телевізор в кутку кімнати.

— Була в лікарні, — поясню я, граючись із рідиною в чашці. — Вона мені в душу плюнула, але... останнім часом так багато жаху. Разом більше, разом менше. Може, так і треба було. Тепер люди знають, хто я насправді, і от я подумала, — змахну долонею в повітрі, — що, може, моїм фоловерам час побачити моє звичайне життя. Дізнатися, що це також нормально, що я не маю бути голубої крові та зовсім не соромлюся звичайного людського. Як Дар’я. Типу, що я можу їсти піцу, а не якісь дурні салати чи морепродукти.

І брендові сукні також не зобов’язані слугувати за повсякденний одяг.

— Якщо ти хочеш повернутися до блогу після всього...

— Я зміню його, — чітко втручуся. — Все буде інакше. Я зніму багато відео з Вишнекраю, сфотографую наше поле у вишневих деревах, які зараз цвітуть, а також розповідатиму про своє дитинство й введу моду на правду.

— Ти ж моє сонце, — мати притисне мене до себе, міцно охоплюючи обома руками. — Тільки не їдь швидко. Не їдь. Хоча б з тиждень-два поживи вдома.

Я знову попливу течією пліток від бабусь та обурливих поглядів від тих, хто казатиме, що я заслужила на викрадення. Батьки Олі із сусіднього села мене ненавидітимуть, як і всі його мешканці загалом. Вийде два ворожі табори, і я мушу перестати звинувачувати себе.

— Якщо вона попросить вибачення, то я пробачу їй,  — згодом проголошу. — Нехай буде так. Я вже давно відпустила цей гнів, бо існування з ним заважає мені жити. Я більше не спілкуватимуся з нею, як раніше, але вважаю, що мені буде легше, коли пробачу їй. Це найгірша помста ворогу, хоч вона й була моєю кращою подругою. Нічого тягнути це на плечах.

Десь за вікном проїде машина, а слідом за нею пробіжать діти, верещачи якісь дурниці. Тоді загавкає Софійка й закричить курка. Звичні звуки, рідні звуки. Мелодія життя.

Я не ображатиму та не триматиму ні на кого зла. Стану на сходинку вище подібних бажань, вважаючи це недопустимим.

Коли автобус загальмує, а я всміхатимуся всіма зубами, стягуючи із себе хустку, не маючи сили втримати цвітіння бутонів всередині себе. Збіжу сходами, озирнуся кругом себе й враз окреслю три силуети: малого Лавріна з темно-русявим волоссям, тата в протисонцевих окулярах та червоній сорочці в чорну клітинку та бабусю в капелюшку та новому халаті у квіточку.

— Я тут! — вигукну, махнувши рукою, а височенний Лаврін тим часом вже мчатиме мені назустріч. Його міцні обійми зігріють, змусивши заливатися сльозами щастя.

— Ангеліно, — ледь не схлипне він. — Ангеліно. Вони хотіли приховати від мене те, що тебе викрали, але всі новини... всі новини були в цьому.

— Все добре, — скиглитиму, враз відсторонившись, та протру червоні очі. — Не плач, а то ще вони почнуть плакати, — підштовхну його в спину. Батько враз охопить мене за голову, втискаючи у своє плече.

— Доця, моя квіточка, — шепотітиме він, так сильно тиснучи на мене, що починатиме боліти спина. Я судомно вдихну рідний запах й чомусь згадаю Назарія. Цей запах... цей аромат. Чому він такий рідний? Чому відлунює від усіх членів родини?

Наступною в мої обійми потрапить бабуся. Вона враз широко всміхнеться, усмішкою подібною до весняного сонечка, а на її очах заляжуть сильні зморшки. Зиркнувши на Лавріна, смикну головою в бік бабусі, самим поглядом питаючи:

«Вона знає?»

Брат заплющить очі, зведе густі брови та різко хитне головою.

«В жодному разі. Вона б цього не пережила, а, може, й узагалі не зрозуміла б».

Згодом я усвідомлю, що травми минулого заважають жити. Не тільки Назарію, а й мені. Він був першим, кому (окрім Олі) я розповіла про Олексія Вікторовича.

«Я бачу в тобі власне відображення й тому так агресую. Бо не можу переступити через себе та зрештою кричу на тебе, оскільки ти так само не можеш цього зробити».