Розділ 51

Крутнувшись довкола себе, я враз б’ю по руці того, хто насмілився торкнутися мене, й натрапляю на Назарія, вбраного в синю сорочку та брунатний костюм.

— Пусти!

— Ліно, Ангеліно, — намагається розпочати Назарій, дивлячись кудись вниз, але зрештою підводить очі на мене. — Ангеліно...

— Не чіпай мене! — обурююся, почуваючись у лапах небезпеки. Знову брехня, знову насмішки та приниження!  — Забирайся від мене!

— Ангеліно, — трохи не гарчить Назарій, а відтак знову хапає мене під плече, однак цього разу моя реакція більш агресивна.

Я даю йому кулаком по носу.

Здається, трохи засильно, бо Назарій рвучко відвертається, затуляючи долонею обличчя, і я вже хочу перепросити та ніжно взяти його щоки, притулитивши ближче, роздивитися удар, однак вчасно притискаю руки до себе, пересмикнувшись усіма кістками.

Назарій випускає здавлений смішок, глянувши на пальці, чи не лишилося на них крові.

— Добре, я це заслужив.

— Ти заслужив набагато більше, аніж синець на носі, — ступаю крок вперед, закидаючи голову до чоловіка. — Ти заслуговуєш на все те, що пережила я. На той біль, який терпіла через думки про тебе! Вони днями на проліт переслідували мене, а тепер... а тепер я навіть згадувати про тебе не хочу! Ти огидний чоловік! Мерзота! — рявкаю, обернувшись до автобуса, але Назарій знову смикає мене, обернувши за плече. Я погрозливо здіймаю кулак, та чоловік перехоплює його, зазирнувши мені в саму душу, через що серце б’ється головою об стінку, не витримуючи болю.

Назарій віддихується:

— Я зробив помилку, вибач. Я це зрозумів. Я зрозумів це давно. Так, мене давно почала душити совість. Ще того ранку, коли ти тихцем пішла від мене. Я мав надіслати друзям фото тебе в моєму одязі, але справді сильно вагався.

— О, як же ти страждав! — гостро вичавлюю, ставши ще ближче. — Розкажи, як ти це пережив!?

— Так, мені було нелегко! — наступає чоловік. — По-своєму нелегко, й саме тому, я не затягував тебе до ліжка, а зробив так. Так, ти маєш рацію, я відчуваю до тебе щось інше, але не можу це прийняти. Я казав до тебе щиро. Добре, в більшості випадків мої слова були щирими. Я був чесним, коли заспокоював тебе чи щось інше, хоч із самого початку це робилося задля однієї мети: втертися в довіру, але... але... воно було по-справжньому, я відчуваю щось справжнє, попри те, що брехав. Це звучить жахливо, що я ніби напрошуюся, хоча не маю права...

— Та як я можу вірити твоїм словам, якщо ти сам кажеш, що брехав!

— Ні! Ні, — намагається заперечити Назарій якомога різкіше та серйозніше. — Я приховував. Все не так! Я хочу іншого. Не їдь, ти.. ти ж вилізла, бляха, з вікна! На тобі синці, порізи, бинти, ти поводишся ненормально, у тобі досі знеболювальні та заспокійливі! Я хочу...

— Що!? Що ти хочеш!? Захистити мене? Оберігати мене від цього світу!? Га!?

— Ні! Так, тобто, що в цьому поганого!? Добре, ти маєш рацію, я ховаю свої почуття, ти справді незвичайна дівчина, яка влізла мені в голову, але я нічого не можу вдіяти з тим, що віддаляюся від тебе! Це мій характер!

— Це не твій характер! — перекривляю, висмикнувши руку. — Це твої блоки! — тицяю пальцем собі в скроню. — Які ти маєш ламати, якщо хочеш подобу щастя. Не повіриш, але не всі люди злі. Мені й самій важко в це повірити, але так. Люди закохуються. Люди подобаються одне одному, вони довіряють одне одному, плачуть, діляться страхами, сміються та показують справжнього себе й не отримують за це плювок в обличчя, — чітко кажу, ігноруючи сльози. — Довіритися одне одному та показати себе — це єдиний спосіб бути щасливим у цьому жахливому світові. Якщо людина розказує тобі про свої страхи, потрібно цінувати її, а не використовувати через спір із п’яними друзями! Тупі в тебе друзі! За ними йтебе судити можна!

— Я розумію це!.. — хоче встряти Назарій, та я перебиваю:

— Ти не розумієш!!! Ти не розумієш мене! Ти мені подобався! Я відкрилася тобі, я плакала, — б’ю його долонею по грудях, — тобі, — ще раз, — в плече! — і третій раз.

— Так! — підтверджує Назарій, здійнявши обидві долоні, а тоді сильно зажмурює очі, ніби бореться сам із собою. — Так! Дідько! Так...

— Так!? — агресивно перепитую. — Дякую! Мені було приємно тобі відкритися. І ти відкрився мені, правда я не знаю, чи то було для гри, чи твоє реальне обличчя! Та ти й сам не знаєш, що було правда, а що ні!

— Звісно, реальне, — безсило зітхає Жданович, ступивши крок до мене. Він хоче взяти моє обличчя у свої долоні, але не наважується. — Я не брехав про своє минуле. Жодного слова брехливого не сказав. Я не брехав, коли підтримував тебе. Не брехав, коли ми жартували. Мої слова були справжніми, просто...

— Твоє минуле — вбиває тебе! — схлипую, однак рвучко протираю сльозу, що вибігла з-під окулярів. — Тобі боляче, я знаю. Я знаю, як болить через травми дитинства, як важко їх побороти, але... але, Господи, тобі двадцять вісім років. Ти маєш щось зробити з цим, — хитаю головою, — маєш розуміти, що хтось злий, хтось ні, але... але я не зла людина. Я б тебе не образила, як батько, я б не... Та до біса.

З цими словами я вбігаю до автобуса, простягаючи водієві сто сімдесят гривень та двадцять шість дрібними копійками, бо знаю, що всі почнуть давати 200, а йому доводитиметься шукати чотири гривні решти.