Розділ 50

Звісно, минуло не вісімнадцять років, але я вчуваю себе Рапунцель, яка нарешті потрапила на волю, торкнувшись природи.

Ранок сьогодні прохолодний, сонце легко огортає шкіру обличчя, і я хочу лежати в цьому блаженстві, ковтати свіже повітря та плакати разом із дощем, та натомість пришвидшуюся, ледве не гублячи ненадійне взуття. Не знаю, яким чином зможу вийти в люди в подібному вигляді психічно хворої, але хіба не все одно? Яка різниця на підборах я чи в лікарняних капцях? З червоною помадою чи живою шкірою?

До біса це лайно!

Полишаючи територію лікарні, я вивчаю простір, враз зорієнтувавшись. Ноги слабкі, спина досі пече тупим болем, однак не можу гальмувати, човгаючи по асфальту, кутаючись в Ольжине пальто.

Вітер б’є в обличчя, розбурхавши чорне волосся, і я закидаю голову до неба, прокрутившись навколо себе. Повітря. Життя. Не існування, а справжнє почуття простого щастя.

Я розумію про що завжди говорила Дар’я, нагадуючи про звичайні речі, які не можна вважати непотребом або насолодою для бідних, бо ж воно доступне всім. Я не мушу відмовлятися від простого через зміну кола спілкування.

Застібую ґудзики пальта та перебігаю «зебру», вчуваючи себе героїнею серіалу, в якої нарешті все стає на потрібні місця.

Спинившись по той бік дороги, де купчиться чимало людей, я зіщулюю очі, щоб розгледіти номер маршрутки. Не знаю, коли востаннє їздила нею, однак, пірнувши в кишеню, намацую копійки.

— Один, — кажу, простягнувши водію копійку «10 гривень» та проходжуся салоном. Чіпляюся за ручку, зачудовано стежачи за людьми, які уважно вивчають мене.

— Відома блогерка Ангеліна Мальована, — вигукує радіо. — Сьогодні вночі була знайдена поліцією та доставлена до лікарні. Дівчину утримував у підвалі чотири дні поспіль божевільний фанат. Як наразі почувається інфлюенсерка та модель, розкаже Аніта Аверченко, менеджерка потерпілої.

Я чимшвидше кліпаю, наївно опустивши великі очі додолу. Вільна рука сіпається вгору, тягнеться до шиї, та прагне закрити вухо, щоб припинити потік інформації, однак я стримую себе.

Діставши телефон, вводжу пароль в додатку банку, та перевіряю баланс. Цілком вистачить на якесь взуття та одяг.

Вибігши з маршрутки, я притуляю слухавку до вуха, попередньо скинувши виклик Назарія. Гудки лунають один за одним аж раптом:

— Алло!?

— Мамо! — вигукую, одразу схлипнувши. Моя грудна клітина смикається, очі заливаються сльозами, а долоня лягає на роззявлений рот.

— Ангеліно, донечка моя, квіточка моя. Ангеліночко, — плаче мама. — Це Ангеліна! — кричить вона комусь. — Сонечко, доця! — я протираю червоні очі нижньою частиною долоні, гучно схлипуючи, та відходжу трохи вбік, щоб люди зайвий раз не дивилися на жертву маніяка.

— Мамо, — повторюю. — Мамо, я в порядку! Мамо, скажи всім, що я в порядку, — серце топить біль від знайомих голосів, які так давно не чула. Я стискаю зуби, ковтаючи істерику, заплющую очі, спершись лобом на дерево.

— Ангеліно, сонце, — то батько. — Ангеліно, ми зараз будемо виїжджати.

— Ми скоро приїдемо! — перебиває мама. — Ангеліно, донечко.

— Ні! — втручаюся, махаючи долонею. — Ні, не їдьте! Я сама приїду! Я вже майже на вокзалі. Я візьму квиток та скоро буду вдома! — слова злітають так швидко, що ледь можу впоратися із задишкою.

— Як? Ти приїдеш назад?

Киваю, почувши в її голосі чисту надію. Бажання побачити власну дитину, яку любиш більше за себе.

— Так, — вихоплюється з вуст. — Я хутко. Я зателефоную, як тільки сяду. І Дар’ї передайте. Нехай не їде в місто. Мамо, тато, я люблю вас. Більше за всіх на св-в-і-іті.

Мене починає трусити, однак дзвінок доводиться завершити. Я біжу до першої ліпшої крамниці та обираю собі коричневі замшеві кеди. На низ — широкі темні джинси, а нагору підбираю футболку та коротку шкіряну куртку брунатного відтінку. Лікарняний одяг жбурляю до смітника. Пальто лишаю в роздягальні.

Може, Оля колись знайде, але наразі повернення до рідної оселі, м’якого дивану та маминих запашних страв — єдине, що може мене врятувати. Я побуду серед своїх людей на своєму місці, поки тут все не вляжеться. Відвідаю клуб, займуся роботою, допомагатиму батькові з тіткою (сестрою мами) або Лавріну з домашніми завданнями.

Мої батьки фермери, які вирощують продукти та продають її. Потім люди купують товари на базарах, тож для мене точно знайдеться робота, що сховає від моторошної правди. Знову.

Поки не матиму вільного часу, буде легко забути про страхи та травми. Як завжди.

Наступними на шляху трапляються розкладні крамниці з окулярами та капелюшками. Востаннє купувала тут що-небудь роки чотири тому, однак зараз беру круглі протисонцеві окуляри із золотим обідком, а на голову намотую темну хустку, ховаючи обличчя.

Наостанок натрапляю на сумочки.

— Скільки така? — вказую на бордовий клатч на короткій ручці.

— Вісімсот гривень. Прекрасна модель, дівчинко. Вам якраз буде під хусточку! — враз запевняє мене продавчиня, і я відчуваю щось давно забуте, однак рідне.

— А за скільки віддасте? — питаюся, зацікавлено оглядаючи товар.