Розділ 49

Жінка, вбрана в оверсайз сорочку, на яку накинула светр рукавами вперед, присідає на край кушетки, тримаючи спину рівно.

— Тільки коротко, — прошу, бо не хочу занурюватися в це надовго. Прагну дізнатися кілька моментів та покінчити з цим назавжди. Потрібно здихатися кожного в цій палаті. Тут небезпечно. Безпека — вигадка. — І... і вийдіть, будь ласка, — кажу, однак дивлюся вниз. — Я хочу розмовляти тільки з Анітою.

Оля ступає до виходу одразу, а Назарію потрібно секунд п’ять, щоб зібратися з силами та також попрямувати до дверей. Я не дивлюся на жодного з них, думаючи винятково про їхні думки, які ймовірно тепер крутяться навколо вагань: «Можливо, було б краще, якби вона справді про все забула».

Я б заплакала, якби мала сльози та сили на емоції. Холодний шар криги вкрив моє серце та мозок. Ніби захист, однак такий же крихкий, як і я. Варто лишень почути щось тепле, як лід розтане й сльози заструменіють з очей.

— Після твого зникнення я телефонувала тобі кілька разів. Перші рази це мало сенс, але через пів години телефон, схоже, сів. Поміж спробами я знайшла Назарія, бо ти ж ходила до нього, а він сказав, що ти пішла кудись із залу. Я обійшла всі коридори, адже речі ти лишила на місці. Тоді змирилася, що ти знову зірвалася та пішла. Загалом, нічого нового.

Я обдумую все, що пережила, та порівнюю з її словами.

— На наступний ранок від тебе й звісточки немає. Телефон поза зоною, і я спокійно роблю свою роботу, як раптом дзвінок від Олександри, яка терміново хоче тебе бачити. Я їду до тебе, а дорогою стрічаю Назарія, який прогулюється кругом будинку. Він тоді кивнув мені здалеку та й годі. На домофон ти не відповідала. Я чекала, коли хтось відчинить під’їзд, відтак знайшла квартиру й дзвоню, дзвоню, а у відповідь нічого. Ми потім ще поспілкувалися з Назарієм, і він пояснив, що образив тебе, тому ти, певно, й забралася із заходу, а тепер ігноруєш усіх.

Я зіщулюю очі, згадуючи, як того ранку лежала в підвалі.

— Під вечір це стало мене напружувати. Перевірила твій старий будинок, але і там нікого. На наступний ранок ми вже були у відділку біля товариша Назарія, який відстежив твій телефон. Отже, потім ми поїхали по нього і знайшли в кущах взагалі в протилежному напрямку від того, де були сьогодні вночі. Опісля довелося братися за камери, що зайняло кілька годин, але зрештою ми побачили, як хтось проїжджав на чорній машині та просто викинув телефон з вікна.

— Там не було листування з Сергієм? — ледь чутно зронюю.

— Ні, нічого такого. Довелося зламувати пароль, тому частина інфи’ злетіла. Коротше, ми знайшли ту автівку та вийшли на чоловіка. Той сказав, що викрав тебе, бо це був шантаж. Або ти, або він. Вивіз тебе до лісу, кинув там, поки Сергій займався камерами, а потім повернувся по телефон та відвіз ще далі.

Я була в лісі.

— Приїхали туди, але нічого суттєвого це не дало. Тим лісом ходять сотні людей та їздить чимало машин. До речі, ми витягли з твого чохла всі папірці, а на одному був код, на якому було ім’я Розі. Спочатку ніхто не звертав на це уваги, а тоді Назарій зателефонував своїй сестрі, розпитуючи про тебе та чи мали ви якийсь зв’язок. Зрештою, вона пояснила про браслет, і що то аркушик з паролем, який ще її батько вигадав. Браслет вдалося вирахувати за програмою. Це привело нас в таку глушину, що жодний інтернет не доходив. Тобто зв’язок обірвався, але на великій території було лише кілька розкиданих будинків. Довелося обійти всі приміщення. Ніхто нічого тямущого не сказав, а вже йшов третій день. Поліція чергувала вночі. Назарій також був там, а згодом приєдналася Оля. А, забула сказати, розголос про твою пропажу пішов на другий день. Всі новини, все в тобі. І твої батьки тут, і сестра, і хто тільки завгодно. Потім батьків спровадили додому, пообіцяли подзвонити, але зараз вони, схоже, знову збираються до Києва. Думаю, твоя сестра також. 

Вона зітхає, простивши горло:

— Одну ніч пошуків територією ми провели без результатів, а на другу помітили жіночу постать, яка  вечеряла з Сергієм. Не знаю, хто, може, знайомий Назарія, але хтось дав цьому придурку Ждановичу пістолета, і першою у вікно прилетіла саме його куля. Максимально імпульсивне рішення, однак... Зрештою, ти тут.

— А відео? — цікавлюся тільки цим. — Він шантажував мене відео.

— Всі його технології передані в поліцію. Будуть шукати та чистити, сподіваюся. І зараз по всій країні піде репортаж про те, що тебе віднайдено. За кілька хвилин.

— О, — я зітхаю, тремтячи від раптової напруги. Зрештою, Розі стала моїм єдиним порятунком. Один лишень аркушик врятував мою шкуру. Я обережно перекидаюся на бік, кривлячись через біль. — А чиє це пальто? — вказую на якийсь одяг на стільці.

— Олі.

— Ясно.

— Не думаю, що вона очікує на пробачення, однак принаймні хвилювалася та завжди була поруч.

— Мг. Можна я посплю? У мене болить голова. Скажи їм, щоб не займали мене.

Аніта зводиться на ноги, тяжко зітхаючи.

— О Мадонно, це були одні з найтяжчих днів у моєму житті. І, думаю, люди захочуть знати, що ти пережила.

Інтерв’ю, звісно. Мені ж мало.

— М... люди, — повторюю собі під носа, заплющивши очі. — Обов’язково, — сонно бурмочу, а відтак змовкаю. Минає довга хвилина перш ніж Аніта нарешті полишає приміщення, стукаючи чорними підборами. Я різко сідаю, сильно заплющивши очі через біль в спині та плечі. На руці червоний слід від наручника. Я шоковано вивчаю все довкола, аж раптом помічаю свій телефон.