Розділ 48

Я жива.

Оце так дивна дивина.

Я знову зводжуся на лікті, саме тоді, коли до приміщення вбігають два поліціянти, з витягнутою зброєю в руках. Другий каже в рацію чітке «Ми знайшли дівчину», допоки перший давно прямує до мене, сідаючи поруч навпочіпки. Чую:

— Кинь зброю, хлопче! — агресивно наказує другий. — Годі всіх лякати! У тебе будуть проблеми!

Мої очі розбігаються в різні боки, закочуються під повіки. Намагаюся сфокусуватися на обличчі, а відтак доводиться рахувати подумки ціле століття, щоб усвідомити, що це не поліційна форма, а синя куртка.

Назарій щось каже мені, нібито навіть торкається мене, але я хитаю непридатною до праці головою, намагаючись вибратися з його рук. І знову:

— Анг... лі... я...

Він прийшов, щоб добити мене. Він з ним заодно. Вони обоє знищать мене та зачинять у підвалі. Вони знищать мене, знищать, знищать...

— ...чу... ми... зпек... Ангелі!..

Звуки наростають, збільшуються, досягають свого піка, і зрештою моя голова безсило завалюється назад, поставивши гучність на нуль.

⛧⛧⛧

Щось різко пищить мені на вухо, тривожачи міцний сон. Я намагаюся відмахнутися від цієї мухи, однак можу тільки слабо сіпнутися й продовжити спати вже як є.

Кліпаючи, не розплющуючи очей, я щось бурмочу, аби згадати слова, аж раптом спиняюся, поволі вивчаючи білу стелю над собою.

Пальці смикаються, але щось заважає їм, тому хутко кладу голову на бік, зиркнувши вниз. На вказівному пальці прилад, що рахує пульс. Білосніжна ковдра огортає тіло в легкій сорочці в синю крапочку.

Я дивлюся вгору, помічаючи апарат, що показує різні цифри та графіки, а тоді важко вдихаю повітря. Хтось біля дверей сидить на стільці, але моментом зводиться на ноги. Коли я помічаю знайоме малинове волосся, починаю ще більше панікувати. Пристрій набирає швидкість, дивно пищить, тому Оля полишає маленьку палату з невеликим вікном. Всі мої емоції передає якась дурна штуковина.

— Де я? — панічно шепочу, смикаючи рукою. На тілі труси, які вдягала ще на нагородження, а також тонка сорочка, яку хочеться здерти із себе та втекти. — Агов? Агов!?

Апарат пищить, а я чогось сильно хвилююся, хоч і усвідомлюю, що в лікарні. Однак що сталося? Як мене знайшли? Де відео? Де відео!? Де Сергій? Що з Сергієм!?

До палати входить медсестра із зібраним у гульку волоссям, та ступає до мене, одночасно стежачи за апаратами.

— Доброго ранку, — ласкаво веде вона. — Як ви почуваєтеся?

— Де я? — втручаюся, помітивши, що, схоже, з мого пальця брали кров. Дурний та терпкий біль.

— Ви в лікарні, неврологічному відділенні.

— Чому?

— У вас були підозри на струс мозку, але наразі все стабільно. Маєте кілька синців та глибоких порізів, однак життю нічого не загрожує.

— Я хочу додому, — проваджу своє, забувши про отриману інформацію. Зриваю із пальця прилад для пульсу, готуючись підвестися, але спину пронизує гострий біль, змушуючи впасти назад.

— Пані, пані, спокійно. Не хвилюйтеся дарма, ви в безпеці.

Однак мій осатанілий погляд метається з кутка в куток, шукаючи коробку, в якій можна скрутитися клубочком.

Де Сергій!?

— Відпустіть мене. Я хочу на вулицю. Відпустіть, — перелякано бурмочу, а сестра натискає на якусь кнопку на апаратах. Вона тисне на моє плече, намагаючись утримати, але через це я хочу верещати ще більше. — Пустіть! Чого ви мене тут тримаєте!? Я не хочу...

— Все добре, ви в безпеці.

ДЕ СЕРГІЙ!?

— Ні, ні, — повторюю, беручись за жіночі руки, прагну відштовхнути її від себе, щоб попросту відчути свободу. Зиркаю на вікно, за яким здіймається ранкове сонце. — Мені треба додому. Мені треба до мами! Будь ласка, відпустіть мене! Пустіть...

— Ваших батьків зараз сповістять, не хвилюйтеся. Вас привезли посеред ночі, тому ми не турбували нікого.

ВІДЕО!!!

— Де мої... де мої батьки!? Де мої батьки? — раптом руки стають зброєю, і я вирішую поцілити жінці просто в обличчя, щоб вона забралася геть з мого особистого простору. Нехай піде геть, нехай піде геть!!!

Я в небезпеці! Вони всі тут, щоб посміятися з мене!!! З мене!!! Господи, врятуй мене, я не хочу тут бути, я хочу назад. Відео, Сергій, смерть, червоний, кров, кров, кров…

— Що тут у нас? — до палати входить лікарка, яка також доволі молода.

— Ні! Пустіть мене! Я не хочу! — голос зривається, коли починаю борсати ногами. — Випустіть мене на вулицю! — з очей бризкають сльози. — Я не хочу! Не хочу!!!

Лікар щось пояснює мед сестрі, яка притискає мене обидвома долонями за плечі до ліжка, а я все кричу, відчуваючи справжній землетрус. Раптовий біль пронизує ліве плече, і я сіпаюся, безнадійно завмерши. Вуста тремтять, поки очі намагаються знайти те, що зі мною зробили.

Лікарка дістає голку з плеча, змусивши панічно видихнути. Я сіпаюся, не розуміючи, що має статися, вигинаю брови, схлипуючи, наче дитина, аж раптом тіло здригається, послаблюючи напругу. Я хочу встати, але мене досі тримають, пояснюючи якісь дурниці. Щось вбиває стрес всередині мене, раз за разом, несучи хвилю спокою та затишку натомість.