Розділ 47

Не знаю, що Сергій має на увазі, але я така відсторонена та змучена, що готова погодитися на будь-який людський контакт. Мені буде достатньо живого діалогу, який так не цінувала через кляті соціальні мережі: подобу реального життя.

— Я пропоную тобі підійнятися нагору, — повідомляє Сергій зі звичною цікавістю до всього нового та виряченими очима. Я зводжу брови, не вірячи подібній пропозиції. Щось всередині тріскається.

— Нагору?

— Так, я подумав, що треба показати тобі вітальню.

Я завмираю, поглядаючи на двері, але щось глибоко у свідомості змушує заперечно захитати головою. Ні, звісно, я не піду. Тут. Треба сидіти  тут. Мені не можна виходити.

Задкую.

— Але якщо я вийду, ти надішлеш усім відео, — нагадую йому його ж слова, та Сергій лише присоромлено опускає очі.

— Ти дуже гарна в цій сукні. Я радий бачити тебе в ній стільки часу поспіль.

Я сіпаю тремтливі руки до вух, але враз заспокоюю себе.

— Вона належала моїй старшій сестрі… Поки вона не померла.

Не реагуй. Не реагуй, заблокуй почуття.

— Не хочу, щоб це сталося знову.

Зберися, Ангеліно. Він може вивести тебе нагору. Нагору. Там багато речей, багато зброї. Там вихід та порятунок.

— Чому вона п-померла?

— Люди, — його очі ще більші, — люди та соціальні мережі. Це все таке жорстоке…

— Т-так, — підтримую. — Я починаю це розуміти. Про соціальні мережі, про брехню, — махаю долонею, але враз притискаю її до себе.

Западає мовчанка. Або то просто я впадаю в забуття. Це не так важко, як здається.

— Я пропущу тебе до вітальні, але за умови, що ти не намагатимешся втекти. Я думав потримати тебе тут кілька тижнів, щоб ти все добре обдумала, але, можливо, один вечір на горі піде тобі на користь. І ти також полюбиш цей дім. Твій дім.

Не схлипуй, не схлипуй. Все добре, тебе ніхто не чіпатиме, головне — підійнятися на гору.

— Але якщо ти спробуєш втекти, я натисну кнопку, — він махає телефоном у руці, — і відео зроблять свою роботу.

Я стежу за мобільним пристроєм, зважуючи одразу сто дій та їхні наслідки, обдумую плюси на мінуси, можливі варіанти, промахи, попадання, удари, крики, кроки, повороти. Картинки літають перед очима, блимають, звуки мішаються в суміш, але зрештою я киваю.

— Так... так. Я хочу нагору. Я не тікатиму. Я повечеряю з тобою.

⛧⛧⛧

До мого зап’ястя чіпляють наручник. Я ковтаю слину, оцінюючи холод металу, але не маю права скаржитися.

— Це на випадок, якщо ти раптом мимовільно захочеш завдати мені шкоди, — пояснює Сергій.

Він тягне за інший наручник та повільно веде мене з цього бісового підвалу, який має власні голоси та інші потойбічні звуки. Я дивлюся на потріскані сходи та усміхаюся, бо саме так їх і уявляла.

Десять сходинок, які ведуть до дерев’яних дверей. Сергій у сорочці та вишуканих штанах легко прочиняє їх, а тоді обережно затягує мене досередини.

Я кліпаю, звикаючи до яскравого жовтого світла, бо на вулиці панує глибокий вечір. Унизу в мене не було електрики, тож наразі важко одразу роздивитися все довкола. Прямо навпроти мене двері, можливо, на вихід, але Сергій тягне мене ліворуч до невеликої вітальні з прямокутним столом посередині, великим годинником-шафою з маятником та іншими старими меблями з темного дерева. Вінтажна двоярусна люстра, старомодні шпалери у квіточку...

— Як ти живеш без інтернету? — питаю, а голос такий тихий, що трохи лячно. На столі лишень пластиковий посуд та чимало наїдків. — Та без телевізора?

— У мене все є, не хвилюйся, — пояснює Сергій, відсуваючи для мене дерев’яний стілець. Я зі скрипом сідаю. Раптом його руки тягнуть мій наручник так, щоб частково завести мені руку за спину, та чіпляють до спинки стільця. Він дістає ще одну пару та робить це з лівою (протилежною до руки) ногою, чіпляючи її до дальньої ніжки стільця. — Я навчився приховувати своє місцеперебування, Ангеліно.

— Це дім твоїх батьків? — цікавлюся, судомно вдихнувши, а в очі намагаюся вкласти якомога більше доброти. — Не бачу ні світлин, ні якихось речей.

Тільки дробовик на стіні. Цікаво, справжній? Голова оленя видається реальною.

Сергій сідає за стілець навпроти мене, підсуваючи до себе упаковку із ролами. Я дивлюся на кілька подібних, а також безліч салатів, гострих соусів чи морепродуктів. Намагаюся продовжувати всміхатися попри те, що все моє життя перетворюється на божевілля, якому немає кінця краю.

— Мої батьки дуже далеко. Не думай про них. Краще пригощайся.

Я киваю, нервово усміхнувшись, та тягнуся до суші з лососем.

— А коли ти про мене вперше дізнався?

— О, це сталося ще багато років тому, Ангеліно, — по-дитячому всміхається Сергій, наче я його присоромила. Тамую тремтіння. — Я почав слідкувати за тобою ще три роки тому. Тоді ти шукала прибиральника, але, замість жінки, яку ти винаймала, приходив я. На жаль, ми не мали змоги зустрітися. Бо ти завжди йшла, щоб ми не перетнулися. І в мене був час поставити камери.