Розділ 46

Попри те, що маю ліжко, я ночую в кутку, стежачи за дверима. Сергій може зайти будь-якої миті, будь-якої миті.

Я втуплююся у двері, дивлюся, але нічого не бачу. На вулиці вимкнулися ліхтарі, і тепер єдине, за чим можу споглядати: примари свідомості. Монстри, що скачуть перед обличчям, дивні обриси та мутації.

Пустка та темрява, хоч очі розплющені. Можливо, я дрімаю, навіть сплю, але враз прокидаюся, не розуміючи, підійняла повіки чи ні. Під тілом підстелена чорна сукня. Мені морозно, але водночас жарко.

— Отче наш, що є на небесах, — повторюю після кожного пробудження, — нехай святиться Ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі...

Світанок на диво бажаний. Ніколи не думала, що так сумуватиму за сонцем. Це вже другий день. Я тут четвертий день. Четвертий? Або ні? Третій. Ні, я не можу бути тут так мало. Це п’ятий. Чекайте… Скільки разів здіймалося сонце? Шість? Тобто не сім.

— Спиться сниться, — шепочу, залазячи на стіл, а тоді стукаю кулаком по вікну, щоб позбутися нічних кошмарів. Притискаюся щокою до пластику, усвідомлюючи, що останні кілька років не цінувала природу, свіже повітря та сонце. Весну.

Я не дивилася довкола себе, занурена в телефон, пропускала життя через бісові відео. Дар’я мала рацію.

— Якби деяким людям було байдуже на думку деяких інших людей, то життя, можливо, не проходило в кнопочках на телефоні.

Яка різниця, що про мене подумають? Чому я не показувала себе справжню? Чому втекла від минулого, а не поборола його? Чому не показувала життя таким, як воно є, щоб люди усвідомлювали, що помилятися, програвати та плакати це нормально? Зриватися — це нормально, потребувати відпочинку — це нормально. Навіть те, що я напилася, також по-людськи. Може, якби я поділилася цим, мені б стало легше? Хтось мене підтримав, і я не впадала б аж у такий відчай.

Схоже, він залежний від мене роками, а от камери були в будинку кілька місяців…

Що далі? Що буде далі? Я тут і помру? Буду народжувати дітей у підвалі?

Я плачу до трави, тиснучи лобом на пластик, усвідомлюючи, що спізнилася із висновками.

Тепер я однаково не маю ні телефона, ні багатогранного світу.

⛧⛧⛧

— Моритимеш мене голодом? — шепочу, обіймаючи себе за шлунок. — Так, звісно, мори мене. Мори, поки не почну благати, — дивлюся на яскраве денне подвір’я, яке так близько, але водночас настільки далеко.

Без соціальних мереж я божеволію. Як можна жити без телефона? Що я робитиму цілими днями? Котра зараз? Який день тижня? Скільки  тижнів я вже тут? Господи, зберися!

— Їсти, хочеться їсти, — повторюю, щоразу зиркаючи на залишки салату по всьому підвалу. — Не їстиму. Не буду їсти. Не буду. Я сита, я сита, я наїлася.

Хочу зробити зарядку, але руки такі слабкі, що можу лише продовжувати намотувати кола. Один, два, три, тридцять вісім.

Чому мене не шукають?

— Сорок п’ять, сорок шість...

Вони забули про мене? Вони не телефонують мені? Не відстежують? Не питають в учасників заходу, хто й де бачив мене востаннє?

— Сто шістдесят один, сто шістдесят два...

Мене немає майже дві доби, точно. Можливо, три, але не впевнена. Коли ж вони почнуть шукати? А якщо не почнуть?

— Триста три, триста чотири, триста... триста... — притискаю кулаки до скронь, фокусуючись на цифрах, але розумію тільки те, що мене ніхто не шукатиме. Ніхто та ніколи.

Про мене показуватимуть новини? А що як їх побачить мама? Сестра? Що як я роками дивитимуся ці новини про власне зникнення, живучи тут із Сергієм та вважаючи, що він справді врятував мене? Ні, ні, ні, цього не станеться.

— Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, верхній замок, нижній, ще один, засув.

Я осатаніло обертаюся на скрип дверей, важко дихаючи, бо шкіра обличчя та вуста занадто сухі, бо постійно ридаю, а голова тріщить через страшенний тупий біль.

— Отака твоя любов до мене!? — враз вигукую, вказавши на себе. — Отак ти цінуєш мене та оберігаєш!?

Сергій тримає в руках пластикову тарілку, від яких мене вже нудить. Бісове знищення екології та мого життя. Імітація існування. Він ставить якісь макарони та відбивну на підлогу, а відтак витягає з кишені куртки маленьку коробочку соку.

— Ми вчора посварилися, але я приніс тобі це, тому, сподіваюся, ми тепер знову друзі.

Я шоковано витріщаюся на чоловіка, розкриваю розпухлі вуста, аж раптом йду прямо на нього.

— Що ти хочеш!? Що ти від мене хочеш!? — горлаю, що вухам стає боляче, а голова трясеться. — Мене!? Бери, бери, нарешті бери, — плачу, перекидаючи волосся за спину та хутко хапаюся за бретелі сукні, скидаючи їх з плечей. — Бери, бери, хутчіше!

— Спинися, — втручається Сергій, намагаючись перехопити мою сукню, не торкаючись шкіри. Він натягає одну бретель назад, і я миттю відвертаюся, продовжуючи ходити туди-сюди, втискаючи кулаки в очі, які останнім часом хіба що крани з гіркою водою.

— Господи, Господи, ти божевільний. Ти хочеш, щоб я тут померла. Щоб згнила.