Розділ 45

Пальці поволі розчісують вугільне волосся, що різко контрастує з рубіновою коктейльною сукнею. Коліна тремтять, однак я б скоріше здивувалася, якби було навпаки.

— Не побоюся я страху вночі, ані стріли, що летить удень, — шепочу до себе, заколисуючи нервову систему. — Ані пошести, що ходить у темряві, ані напасти духа зла опівдні. Впаде біля мене тисяча, і десять тисяч праворуч мене, але до мене не наблизиться.

Перед очима спливає образ бабусі, яка ще маленькою вчила мене всіх молитов, які я потім розповідала на сцені церкви, чим викликала захват у гостей. Я думала, що відійшла від віри, але поки що це чи не єдине на що можу покластися.

— Тільки очима своїми буду дивитися й помсту над беззаконними б-бач...

Я збиваюся, спинившись розчісуватися. Обличчя чисте, волосся трохи вологе, і от я сиджу на краю ліжка, боячись поворухнутися. Не можна, щоб Сергій дізнався про браслет, але водночас не можу його зняти. Хіба зламаю великий палець. Тому вдягаю всі прикраси, аби не викликати підозр.

Вдягаю у вуха сережки, бурмочучи пісні без слів, аж раптом прислухаюся й вчергове вчуваю чіткий стукіт сходами. Обличчя кривиться, і я затуляю вуха долонями, щоб позбутися цього відлуння кроків. Всередині палає лава, метається тривога. Вимкніть це! Вимкніть!!!

— Ти впораєшся, тебе знайдуть. Тебе знайдуть. Ти втечеш, втечеш, Господи, допоможи мені...

Коли двері прочиняються, я стою на міцних ногах. Волосся прикриває оголені плачі та груди, тому мені трохи легше, однак я впевнена, що мій погляд не набагато привабливіший за очі цього психа. Я морально випатрана.

— Ти готова? — питає Сергій в чорному костюмі на вихід, оцінивши мої ноги, які по коліно голі. Пальці такі самі брудні, як і були до цього, а взуття мені ніхто не пропонує.

— Так, — зривається з вуст, і я готова робити крок убік виходу, як миттю чую:

— Добре, я зараз принесу свою фірмову страву, й будемо вечеряти, — він захоплено всміхається, наче побачив чудо, й б’є за собою металеві двері.

Я стою незворушно, дивлячись в одну точку. Час у свідомості спиняється, наче тиха річка спекотного літнього дня. В мене вривається судомний вдих, який я глитаю, наче великий ковток води.

Я не підіймуся нагору, а лишуся в цьому підвалі. Один... два... три... чотири...

Сім... вісім... десять. Десять кроків маніяк робить цими сходами. Я на десять кроків під землею сама самісінька з залишками салату, старим унітазом та крижаною водою.

Замок клацає. Спочатку один згори, відтак два рази знизу. Від’їжджає засув, і лише опісля прочиняються двері. Тільки зараз усвідомлюю, що не їла нічого майже добу й тому заледве стою на ногах, стікаючи легким потом.

Я вивчаю чоловічу краватку, повертаючись думками до Назарія, який кинув мене. Дивлюся на картонну коробку, в якій бачу суші, що обожнювала Оля, дівчина, яка схопила мене за патли та вдарила обличчям по багнюці.

Мовчки стежу за тим, як Сергій гепає величезні двері, несучи в іншій руці ще один пластиковий стілець. А що як розламати його? Будуть гострі шматки, якими зможу погрожувати. Зможу? Він занадто високий, але не такий сильний, як Назарій.

Але він божевільний.

— Поки що без паличок для безпеки, — життєрадісно пояснює Сергій, ставляючи їжу на стіл, і я повільно крокую за свій стілець, дивлячись на всесвіт скляними очима. Зиркаю на вікно, де вулицю полонить темрява. Сідаю, а він так само. — Знаю, ти ще не звикла, тому можеш почати нападати. Але згодом, коли ми довірятимемо одне одному, ти їстимеш зі мною нагорі.

— Довірятиму? — судомні зітхання перетворюються в склади. — Тобі? Т-ти викрав мене. Ти всипив мене, — шепочу, зводячи на Сергія великі червоні очі.

Хлопець безтурботно дивиться на суші, але його спокій можна порівняти посмішкою з Момо з далекого минулого. Він нагадує серійного вбивцю, божевільного монаха, Пенні Вайза.

— Я врятував тебе від цього суспільства, Ангеліно, — слова в’язко тягнуться моєю слабкою свідомістю, а в очах починає зростати рівень сліз. — Вони не цінують тебе справжню. А я це робитиму.

— Як!? — зривається, і я сіпаюся вперед, вдаривши рукою по столу. Сергій простежує за цим жестом та не відводить скаженого погляду від долоні, ніби хоче відтяти її. Я злю його. — Даючи мені салати, які я ненавиджу? Сукні цього жахливого фасону та кольору, від якого хочеться блювати!? Чи всовуючи мені суші, які навіть на запах не зношу!?

Сергій підводить на мене очі. Його вуста — тонка смужка, з якої може вистрибнути що завгодно.

— Так, — ніжно каже він, затамовує паузу, а відтак: БАХ. Він щосили б’є великою долонею по столу, що аж вся їжа здригається разом зі мною. Серце верещить, мозок вібрує, а кістки палають через швидкість крові. Я хочу втекти, але не можу поворухнутися.

Сергій повільно зводиться.

Хай це скінчиться. Хай це скінчиться дуже швидко. Будь ласка, нехай це буде швидко.

— Уяви, що це все... твої спонсори. Ти ж не можеш їх розчарувати? Тобі доведеться усміхатися та вдавати, що ти любиш це. Ти маєш бути ідеальна, як намальована. А якщо ти не з’їси ці суші та роли за п’ятнадцять хвилин, я розішлю всі відео, що маю при собі, і тоді тобі точно не буде куди тікати.