Розділ 44

Тремтливі пальці вивчають кожен виступ на стіні, шукаючи камери. Маленькі та підступні, великі та смертельні, але простір порожній. Стіл, стілець, ліжко та вбиральня. Мають бути. Мають десь бути.

Шукаю вдруге, вп’яте, вдесяте, бо підступ може бути де завгодно. Стукаю по вікнах, сідаю, обіймаючи себе за коліна, продовжую шукати камери, б’ю у двері, розмовляю із собою, стукаю по вікнах, сідаю, обіймаючи себе за коліна...

Стою втупившись чорними очима у вікно та спостерігаю за тим, як вітер грається з травою, а сонце здіймається дедалі вище.

Сідаю на край ліжка, різко встаю, продовжуючи намотувати кола, а тоді схлипую, затуливши вуха долонями.

Мій єдиний годинник висить у небі, а коли світ раптом здається йому пропащим та огидним, він починає тікати, забираючи із собою сяйво.

Вечоріє.

— Думай про хороше, думай про хороше, думай, думай... — тремтливо повторюю, тиснучи на скроні. — Тебе витягнуть, тебе витягнуть. Це тимчасово. Це тимчасово. Мене шукатимуть, мене шукатимуть.

Мене не шукатимуть, подумки усвідомлюю. Хто це робитиме? Хто шукатиме дівчину, якій нібито просто розбили серце, вона програла в номінації, втекла та накинулася на алкоголь?

Я знову тремчу, схлипуючи, однак чую кроки сходами, тому зводжуся на ноги. Дивлюся на пластиковий посуд, тацю та ще більше ненадійний стілець. Пальці миттєво намацують сережку з голкою, якою цілком імовірно виколоти очі.

Стискаю зброю в кулаку та просто втуплююся в залізні двері, слухаючи гучні кроки. Раз, два, три…

Двері прочиняються, а я чомусь задкую, заводячи руки за спину. Брудні ноги черкають нерівну підлогу.

— Тоді треба їсти, — каже хлопець, озирнувшись приміщенням. Він досі в тому самому вбрані.

— Як тебе звати? — вичавлюю, хоча склади більше схожі на обірвані ноти. Шукаю його слабкі місця, але натомість помічаю в долоні вішак з червоною сукнею, колір якої наразі надто сильно асоціюється з кров’ю.

Хлопець із захватом розглядає тканину, проводячи по ній долонею. На його вустах немає усмішки, лише великі очі, які вселяють жах, нагадуючи про небезпеку. Він кліпає?

— Мене звати Сергій, — тихо відповідає маніяк, змусивши мене закліпати частіше. — Я обрав тобі вбрання на вечір. Знаю, ти любиш легкі та червоні тканини, щоб було видно якомога більше частин тіла.

Я ненавиджу подібні сукні, терпіти не можу аж таку відкритість, однак роками була вимушена виряджатися в подібне через розпорядження брендів та образ чорнобрової красуні з рубіновими вустами. Ненавиджу цей колір. Ненавиджу!!!

— Мене шукатимуть, — вичавлюю. — Дивитимуться камери, їздитимуть містом.

— М-м, — заперечно хитає головою Сергій, опустивши сукню. Я зиркаю на двері, наче на ворота до раю, вихід з цього чистилища. — Ніхто тебе тут не знайде. Твій телефон на іншому кінці міста, а камери в концертному залі я підчистив. В цьому будинку немає інтернету, Ангеліно.

Від того, з якою пристрастю він промовляє моє ім’я, я сильніше стискаю сережку, завдаючи собі болю.

— Тут немає будь-яких способів зв’язку. Тільки ти і я. Ти, схоже, не розумієш, як тобі пощастило, що саме я вирішив тебе оберігати та зробити своєю, — пояснює він, рухаючись до столу.

— Оберігати? — осатаніло повторюю, і голос зривається: — Мене не треба оберігати! По мене прийдуть, щоб ти там не зробив! — роблю крок вперед, махнувши долонею, але Сергію байдуже. — Я втечу звідсіля, мене знайдуть, а тебе однаково посадять.

Сергій знову заперечно хитає головою, що мені хочеться її відірвати. Кладе сукню на стіл. Відтак зводить на мене великі блакитні очі. Важкі видихи розтягують мої груди.

— Оля працює з тобою? Це ти опублікував ту новину?

— Навіщо мені таке робити? — цікавиться він. — Я не маю жодного зв’язку з твоєю Олею. Вона переслідувала власні цілі.

Дідько! Ще один зв’язок з втечею обірвано!

— А… але як? Як ти… Телефон? Він завжди при мені. Невже Ан…Аніта? — от-от розридаюся.

— Це був вірус, — Сергій розмовляє надто повільно, наче замішує тісто, насолоджуючись процесом. — Я надіслав тобі повідомлення, ти відкрила його та пустила мене до себе в телефон. Там я дістався до сигналізації. Інше було занадто просто. З ноутбуком ти вчинила так само.

Дурнуваті віруси! Трясця!

— Тебе… тебе все одно знайдуть! Мої батьки шукатимуть!

«Хіба?» — цікавлюся в себе.

— Можеш втекти, — він вказує рукою на двері, і я готова це зробити. — Однак тоді я опублікую всі відео й ми разом подивимося, скільки людей відвернуться від тебе, будуть соромитися та зненавидять. Хто стане на твій бік? На бік алкоголічки. Вони люблять намальовану картинку, хіба ні? Невже вони оцінять подібне видовище? Як швидко тебе поб’ють на вулиці, засміють в магазинах чи поширять відео на сайтах… для дорослих?

Рот судомно втягує застояне повітря. Двері зовсім поруч. Зовсім!

І от я згадую про маму, про свої танці, про сестру та голе тіло, тата й блювоту, фоловерів та крики, істерики й виття, безлад. Я. Я гола, я п’яна.