Розділ 43

Відчуваю дивне дежавю, через яке кістки трохи тремтять. Я торкаюся пальцями стіни, озираючись назад, на джерело світла.

От же він, зовсім поруч: вестибюль з людьми. Я можу заверещати, побігли назад та покликати Аніту, але ризик занадто великий.

П’яна та гола я по всьому інтернету.

Це побачить мама, тато, бабуся та дідусь, сестра, Назарій, Олександра, Аніта, Дар’я, Оля, інші родичі, ті, хто мене ненавидить, а також ті, хто обожнюють. Мені вистрелять у скроню, я втрачу сенс існування та відчуття життя.

Я не можу дозволити мамі побачити ті записи. Вона цього не витримає. Батько буде принижений, сестрі стане соромно дивитися та згадувати про мене. Я втрачу авторитет, шанувальників, впливовість.

Це стане вірусним відео, від якого зможу сховатися хіба що в Південній Африці.

З мене знову сміятимуться поліціянти, чоловіки з хіттю дивитимуться на моє тіло, а жінки наказуватимуть дітям відписатися від брудної...

— Агов? — вихоплюється з вуст. Я притискаю до грудей телефон, раптом завагавшись. Спиняюся, притулившись до якихось дверей спиною та намацую ручку. Попереду довга невідомість. Я вмикаю GPS на телефоні, заходячи в інстаграм.

Дихаю гучно, через рот, коли тремтливо друкую повідомлення.

@namalovana: Я в коридорі. Що ти від мене хочеш?

@death_namalovana: Я чекаю на тебе на дворі. Потрібна послуга.

Я вирівнюю спину, стиснувши долоню в кулак. Ступаю вперед, ледь пересуваючи ноги.

— Нумо, — шепочу до себе, — нічого не станеться.

Але ноги важчають.

Мої пальці сіпають чохол телефона, де вміщується чимало речей: папірці, нотатки, квитки, кілька купюр...

Я рушаю далі, звертаю за поворот і тепер бачу ледве прочинені двері вдалині. Вони хитаються туди й назад через протяг з нічної вулиці. Моя рука здіймається, відчуваючи смертельну вагу великого iPhone. Буде боляче, якщо вдарю. Зможу зламати носа.

Зіщулюю очі, ігноруючи судомне здіймання грудей, слух загострюється, кроки надто гучні, а відчуття — гостріші, коли знову торкаюся прохолодної стіни.

— Агов? Ти там? Т...

На мої вуста лягає щось важке, рвучко смикаючи назад. Перша думка — Назарій. Телефон випадає з долоні, коли починаю бити людину по руці, вигинаючись та проштовхуючи нутрощами вереск із самого шлунку, але зрештою нудота котить на тіло, а світ розгойдують на каруселі.

Щось гудить, наростає, дзвонячи у вухах, важкий видих накопичується, а тоді я гублюся, впавши в ніч, яка тягне до низу слабке тіло.

Останні думки спритно вислизають разом із боротьбою свідомості на домінування в цій битві.

⛧⛧⛧

Я кручу головою, але нічого не бачу, хитаюся, наче стокілограмовий маятник, відштовхуючи незрозумілі покручі, які воліють вважатися думками.

З вуст зривається втомлене виття, наче після сильного гуляння з ненормальною кількістю алкоголю.

Я кладу долоню на мокрий лоб, ковтаючи густу слину, яка заледве проходить горлом. Навіть не розплющивши очей, вже страждаю через яскраве світло. Кінцівки в дивному поколюванні, а організм намагається впоратися з тією нечистю, що його заполонила.

Я стогну, шукаючи вільною рукою воду, однак натикаюся на ніщо. Доводиться підійняти повіки, дозволити стелі завертітися, але зрештою стати на місця. Звичайна кам’яна стеля, потріскана та змучена часом. Перекинувшись на бік, кашляю, спльовуючи блювоту, що стоїть у горлі, а відтак падаю назад на місце, борючись із тупим болем.

Тільки за кілька хвилин опускаю голову на своє тіло, що лежить на тонкому ліжкові, встеленому зеленою наволочкою. Тут понуро.

— А-а, — судомно хапаюся на повітря, помітивши власні ноги. Руки на місці, але телефону немає, одяг той самий, тільки підбори зникли. — М-ма...

Обережно здіймаюся на вологі лікті, повертаючи голову ліворуч та окреслюю прямокутне приміщення з пошарпаними стінами, дерев’яним столиком, стільцем та якоюсь шторкою в кутку.

— Ні-ні, — шепочу, скидаючи занімілі ноги на кам’яну підлогу. Кульгаючи, прямую до столу. Ледве не падаю, спершись обома руками на поверхню. Стіл колихається, видаючи легкий скрип.

Хлороформ, думаю я. Мене усипили, наступна здогадка.

Та я відмовляюся сприймати це, як належне. З будь-якого кошмару є двері. Чи вікна.

Здійнявши голову, помічаю малесеньке прямокутне вікно, що під самою стелею. За ним видніється трава й саме звідти сюди лине світло. Точно таке саме вікно є в іншому кутку підвалу.

— Тихо, тихо, — нагадую собі, — все добре, — кажу, а голос здається відлунням божевільного. — Все минеться.

Мої пальці намацують чокер та сережки. На тілі досі чорна сукня з рукавами середньої довжини, які щільно облягають шкіру. Рукавички, браслети, каблучка…

Я панічно ковтаю слину, обернувшись та помітивши двері. Металеві срібні двері.

— А-а, — зривається з моїх вуст, коли біжу туди. Волію щосили вдарити, але несподівано спиняюся. Дотепніше спершу прислухатися до звуків по той бік.