Розділ 42

— Відійдімо,— Назарій вказує долонею кудись у бік, але маю свої причини лишатися на видноті.

— Кажи тут, — чітко наполягаю, хоч голос трохи смикається. Я стискаю спинку дивана, намагаючись заглянути в самісінькі очі, хоч ще нещодавно жахалася подібного. Друзі горе-актора щось бубонять одне одному та повільно підводяться, розбігшись своїми дорогами. — Кажи, — наполегливо киваю. — Це не так багато слів.

Назарій дивиться в бік, але зрештою знаходить мої очі, вклавши руки до кишень. Він знімає тягар з великих грудей, а я скидаю брови, думаючи винятково про дві речі: макіяж та захід. Макіяж та захід, макіяж та захід, жодних почуттів.

Назарій розкриває рота, але я чомусь перебиваю, щиро радіючи, що музика дозволяє розмовляти на середніх тонах й лишатися непочутими.

— «Не все так однозначно?» — питаю. — Може: «Ти все не так зрозуміла?», «Мене підставили?»

Назарій в сірому костюмі в клітинку, вдоволено всміхається, понуривши погляд. Тоді знову зводить очі.

— Все доволі однозначно. А ця розмова й справді мене підставила.

Макіяж та захід.

— Сумно вийшло, — підібгаю вуста, закривши серце на ключик. І в річку. Нехай пливе собі за течією Дніпром у Чорне море. — Спір на мене? Хоч би не брехав, коли вже не переспав насправді. Якось не дуже круто та чесно.

— Все трохи інакше, — спокійно провадить Назарій, переступивши на іншу ногу, а відтак дивиться на мене з-під густих низьких брів. Я помічаю нервування. — Це було імпульсивне рішення за день до нашої зустрічі.

Щось клацає всередині мені. Певно, горе від усвідомлення того, що ця гра велася із самого початку.

— Я гуляв, випив, сидів із друзями, а вони натиснули на мене. Нагадали, як ти мене зганьбила та запропонували помститися. Це було щось типу: «Треба погратися з тобою, як з дурепою».

Киваю, відвівши очі вбік, та легко всміхаюся.

— Чоловіче его, — зронюю. — Ну, як я розумію, ти погодився, щоб не ганьбитися в їхніх очах? Треба ж довести, що ти крутий та незламний.

— І так і ні, — Назарій раптом робить крок вперед, але завмирає, ніби щось тримає його на відстані від мене. Я дедалі сильніше стискаю спинку дивану. — Зважаючи на те, що ти й без того вважала мене привабливим, було не так складно прив’язатися до тебе, втерся в довіру. Ну, якщо чесно, то всі ці переслідування заважали та справді нервували мене, але я мусив бути поруч та надалі відкриватися тобі, щоб ти вірила. Якби я сказав своїм друзям, що на тебе полюють, тому не можу переспати, то почув би смішки та поблажливі погляди, мовляв, відмазки шукаю.

— То історія про твого батька — брехня?

— Ні, — чітко каже він, — я не брехав. У цьому ні. А інше — то лише втілення в образ.

Назарій рухає вустами. Шукає відповідні слова. Міг би підготуватися, придурок.

— Я мав сфотографувати тебе у своєму ліжкові, як доказ того, що ти переспала з привабливим актором, а на ранок розповісти правду та розбити серце.

— Правду? — шепочу, підвівши очі.

Макіяж, Ангеліно.

— Так. Щось типу… Ти вважала мене привабливим, але людиною без акторської майстерності, але от я починаю доводити тобі протилежне. Я замилюю тобі очі, воджу за носа та доводжу, що я не просто гарненький та сексуальний чоловік, як Роберт Паттінсон, який, між іншим, чудовий актор... Мені запропонували довести тобі, що я таки твій актор, — він робить сильний акцент на цьому слові, і раптом я знову сиджу у студії, кажучи ці слова. — Який не переграє, який не перебільшує гру. Автентичний. Я почав грати так, щоб глядач повірив тому, що я кажу. Моїм емоціям, рухам...

Я заплющую очі, ігноруючи сіпання вуст.

Захід, макіяж, захід, макіяж.

Я маю всього десять хвилин, щоб втекти, а інакше всі побачать мене оголену. А оскільки я більше не маю союзника, не бачу сенсу лишатися тут ще довше.

— Тобто ти насправді нічого до мене не відчував?

Двох секунд вагання вистачає для того, щоб я різко розкрила повіки, піддавшись вперед, зазирнула в цю чорну душу та грубі очі.

— Думаю, тепер мені ясно, чого це ти збрехав Олександрі. Треба було підтягнути мене ближче, запросити до себе у квартиру. Хм… І коли ж наш пан збирався розповісти мені правду?

Кілька секунд тиші.

— Коли… — Назарій втягує повітря. — В той день, коли ти втекла зранку. Коли я приніс тобі каву.

— І що ж сталося? Не зміг розбити мені серденько? — знущально сюсюкаюся. — Що таке? Сумління мучить? Було б круто опублікувати новину про те, що так надурив мене! Бляха, та ти б якраз у той скандал під загальний галас потрапив, щоб вже точно мене знищити. Ну ти й роззява! Нічого до кінця не доводиш! Вже б зробив це хоча б з поваги до брата, якого так принизила моя сестра. Хоч би переспав зі мною по-справжньому!!!

— Не ори.

— Але знаєш що? Правда в тому, що ти маєш деякі моральні цінності, любчику. Правда в тому, що ти не переспав зі мною, а заспокоїв. Ти не продовжив, не спробував ще раз. Ти сфотографував мене та надіслав усім, сказавши, що зробив це. Але ти не зробив.