Розділ 39

Вважаю скандал дурним та неправдоподібним. Судити людину за походженням дуже низько. Не розумію, яким чином факт, що виросла в селі, змінює мене теперішню. Чи я пропустила момент, коли успішні люди почали народжуватися в центрі Києва?

Головне не те, де ми народилися, а ким ми зрештою стали.

Мій творчій псевдонім чудовий. Я змінила прізвище в документах кілька років тому, після переїзду до столиці, і воліла лишати це в таємниці, бо псевдонім на те й псевдонім.

А стосовно вчителя... мені огидно навіть коментувати цю тафту. Гидко думати, до 15-річна дитина могла взяти дорослого чоловіка. Я почала вивчати стосунки набагато пізніше за інших дівчат, і 15 років — це був далеко не той вік, коли мене цікавили плотські втіхи.

Загалом, я не особливо цікавилася цим через нестачу часу, що, як ви помітили, відбувається й досі.

Тому мені неприємно бачити, як хтось з колишніх близьких поливає мене брудом, бо в житті поталанило менше за мене. Ох ця заздрість.

Замість того, аби нести в суспільство скандальну дурню, раджу вам звернути уваги на наступну сторіс.

Хоч сьогодні і не друбота, але це не змінює факту, що комусь потрібна допомога.

Лишаю банку для збору коштів на потреби онкохворих діток та оголошую мету в п'ятдесят тисяч гривень. Ставлю ціну квиточка 50, а переможцю лотереї обіцяю три книжки, чималий запас чаю та солодощі.

Натискайте тут + і за три дні оберемо переможця.

Не шукайте розваги в плітках та брехні, бо потрапляти в подібне дуже боляче. Краще зробіть щось корисне та врятуйте життя.

Я полегшено відкладаю смартфон, потягнувшись по свою каву з коньяком, ігноруючи можливу небезпеку від такого поєднання, бо кофеїн та алкоголь мають прямо протилежні впливи на організм. Однак мені байдуже, бо маю не вимкнутися, але водночас заспокоїтися. Це тільки початок. Попереду розмовні сторіс, тікток, купа дзвінків…

— Трясця, — Аніта крутиться біля столика, відповідаючи на черговий виклик. — Так, доброго дня, пане Сергію… Розумієте, це фейкова інформація. Ви ж знаєте, як працює медіа… Так, ми розуміємо. Ми зараз все владнаємо, не робіть поспішних рішень. Дайте нам добу й все вляжеться.

Аніта вимикає телефон, поставивши руки в боки. Жінка випускає повітря та дивиться на мене згори обуреними очима.

— Ніхто не хоче мати справу з блогеркою з авторитетом малої розпусниці, — зрештою відрубує вона, і я судомно зітхаю, продовжуючи пити каву. — Сподіваюся, це матиме вплив. Ти написала блогерам, щоб поширили твій допис?

— Так, — чітко відповідаю.

— Головне, щоб вони зробили репости.

— Мг... А що менеджер Назарія? — шепочу, ковтаючи слину. Зводжу великі очі на Аніту, але жінка беземоційна та незворушна.

— Він телефонував одним з перших. Сказав, що хоче спростованої інформації про твій зв’язок зі своїм клієнтом. Зараз цим займемося. Потім запишемо відео в тікток з ще одним поясненням, наїдемо трохи на таких людей, щоб зачепити. Грубість, повчання, натиск, ти знаєш, як вплинути.

Я беруся за телефон, збираючи всі моменти, які можу склеїти у відео, а подумки вже продумую текст, який казатиму на фоні в мікрофон.

Звісно, Назарій зацікавлений у тому, щоб позбутися плями зі свого ім’я. Я підставила всіх та одразу, бо не змогла знайти спільну мову з Олею. Цікаво, як давно вона готувалася? Як давно шукала платформи, де зможе продати новину?

Телефон Аніти знову видає стандартну мелодію виклику, через що жінка заледве встигає ковтнути кави, нецензурно вилаявшись.

— О Мадонно! — вона хапається за пристрій, увімкнувши міс Чарівність та продовжує виконувати невдячну роботу підлещування та благання.

Головне, не читати жодні коментарі. Просто не читати. Я звикла до того, що мене поливають брудом, звикла до лайки та прокльонів, і вже знаю, якими саме словами мене обзиватимуть, але цього разу справа геть інша: вона стосується найбільшої травми мого життя. Того, що досі заважає жити.

Як тільки прочитаю хоча б слівце про те, що я сама винна в тому, що сталося, зігнуся та заверещу. Видалю блог, кину все, чого досягала роками, піддамся тим, хто чекав на мій провал. Поїду до Франції… А мої батьки? Мама намагалася подзвонити, але я скинула, бо не зможу збрехати, не зламавши в'при цьому голос. Господи, все село, всі родичі, всі вони дізнаються правду про вчителя, вони...

— ...Агов, агов! — перед моїми обличчя клацають пальці, а тоді Аніта спирається на поверхню столика обома долонями. — Ти чуєш мене?

— Так, — кліпаю, роззирнувшись просторою зеленою кав’ярнею в рослинах та книжках. Ми сіли в самому куточку, подалі від вікон. — Я чую.

Аніта зчеплює наші погляди, як звикла робити. Тепер я не можу відвести очей, бо потрапила в пастку жіночої сили. Вона й сама тільки дізналася, що я з села. Я змінила прізвище ще до нашого знайомства, однак наразі це останнє, що хвилює пані Аверченко.

— Це найвдаліший розвиток подій. У них немає нічого, — вона стукає нігтем по столу. — Лише бісові документи. Скандал із походженням — дитячий садок. Беремо вчителя та тебе. У них немає імен, фото, записів, підтверджень, свідків. Твою Олю пропустили тільки тому, що вона має фото свідоцтва та кілька дитячих. Все. На інше доказів нема, чуєш?