Розділ 37

В якийсь момент всесвіт перестає мати значення. Я більше не думаю про проблеми, про переслідувача, який неодмінно повернеться, про навал роботи, труднощі з друзями, родиною, стрес, спогади про дитинство, навчання...

Я навіть не розплющую очей, божеволіючи від того, як чоловіча рука ніжно обводить мій шлунок, спускаючись до пупка. Цей рух такий невагомий та повільний, що, імовірно, Жданович досі спить.

Або мені сниться.

Коли здіймаю повіки, ніхто не рухається. Вчуваю тільки спокійне дихання в шию та розігріту спину через тепло чоловічого торса. Щоб я не впала, Назарій так сильно притиснув мене до себе, що годі згадувати про пристойність.

— Якого біса!? — лунає над головою жіночий голос, і мене жбурляють у колишнє життя, б’ють об стінки будинку, заштовхують за волосся в рідну спальню, спогади налітають одне за одним, і я сідаю, наче обшпарена, відштовхнувши Назарія. — Господи!! Ви жартуєте!?

Молодий чоловік біля дівчини раптом заливається реготом, сідаючи навпочіпки:

— Бляха, ви справді гоните! — занадто гучно сміється він, а я не можу перестати кліпати через вранішнє світло довкола. Назарій хутко приймає сидяче положення:

— Трясця, що ти?..

— Дар’я, — шоковано шепочу.

— Братику, а ти молодець, — підморгує темноволосий Матей, і я затуляю обличчя долонями, зігнувшись навпіл.

— Що в біса відбувається!? — це Дар’я, як завжди, агресивна та злюща. — Чого ви?.. — вона стишує голос до зміїного шипіння: — Чого ти зажимаєшся з ним в лікарні!?

— Це твоя сестра? — Назарій зводиться, вказуючи то на мене, то на Дар’ю. Матей пригортає за плече темноволосу жінку, майже мою копію тільки з коротким волоссям, але вона отруйно відштовхує його.

— І дівчина моя взагалі-то, — втручається юнак.

— Стулися, — огризається сестра.

— Це твій брат, — вичавлюю, стукнувши себе по лобу нижньою частиною долоні. — З моєю сестрою.

— Та замовкніть вже! — Назарій махає долонями перед обличчям, а тоді люто простує прямо до палати Розі, остаточно начхавши на нас. Я зводжуся на ноги, схопивши босоніжки. Шоковано витріщаюся на яскравого високого хлопця та на далеко не низеньку старшу сестру. Здіймаю вказівного пальця, розкривши рота, а Дар’я одразу так само розкриває рота, піддавшись вперед і знущально киваючи.

— Ні слова, — випалюю, рушивши світ за очі на четвертий поверх, де має бути ще один кавовий апарат.

От цього я вже точно не переживу.

⛧⛧⛧

Звісно, молодший брат Назарія приїхав до своєї сестри, як тільки дізнався про аварію. Але ж моя сестра! Яким чином!? Яким чином вони разом!? Це… це неможливо!

Я спираюся лобом та долоні, нервово стукаючи одразу обома ногами по підлозі. В офтальмологічному відділені на диво спокійно.

Скільки ми не бачилися з Дар’єю? Рік? Коли ми востаннє спілкувалися? Стільки ж? А може більше? Господи, у нас жахливі стосунки через мою залежність від соціальних мереж, але ось вона тут! З Матеєм! Братом Назарія!

Яким, трясця, чином!?

Як вона могла мутити з чоловіком, з братом якого я влаштовую скандали!? А як він дозволив собі бути з дівчиною, сестра якої принижувала його брата!?

Я зводжуся на ноги, проводячи рукою по шлунку, і тіло огортає дивним приливом морської хвилі, розливаючись бризками по всьому тілу. Ледь усміхнувшись, я рушаю назад на шостий поверх. І гірші речі переживала.

Зрештою я доросла жінка. Старша сестра, яка приїхала в інше місто разом із братом Назарія, мене не налякає. Отже, вона так само мешкала в Кам’янці-Подільському.

Я маю довести, що максимально сильна, що я впоралася, коли вона кричала, що я лишуся сама й всі від мене відвернуться.

Я сильна, я сильна...

— Ти сильна, я сильна...

Стрімко наближаючись до дивану, біля якого крутиться моя трійка, я випускаю напругу з легень, згадавши наскільки зараз гарна. Макіяж, кучері, брендове вбрання, чудовий клатч. Та я ж тільки із заходу, де здобула бурхливі оплески!

На дивані розвалився Матей в яскравому жовтому пальті та червоному шарфі. Назарій крутиться біля дверей до палати Розі, а Дар’я схрещує руки на грудях, тупцяючи на місці та дивлячись на всесвіт ворожо. Чомусь бачу травми кожного з трьох у самих лишень позах.

Дар’я огорнена в теплу, але коротку чорну сукню з довгими рукавами та сорочку під усім цим, бо горло вкриває білий комір. Ноги вкриті чорними колготами, а на голові червоний берет. Вуста вкриті рубіновою помадою на відтінок світліший від мого. Її фішка, яку вкрала.

Хай там як, але ми занадто схожі, як обличчям, так і фігурою. Хіба її зріст на п’ять сантиметрів перевищує мій. У нас досі спільні звички, частина мислення, жарти, дитинство...

— Мила сукня, — тягну, вказавши підборіддям на Дар’ю. Краще б мовчала, бо в цих очах здивування та огида.

— Так, деякі люди досі цінують простоту речей.

— Деякі трактують це як бідність, — фиркаю, обернувшись до Матея, але Дар’я, звісно ж, не змовкає: