Розділ 36

Запах Назарія такий ніжний. Я ніби знову вдома, огорнена теплом дитячих спогадів. Тобто його курткою. Я схоплююся, сідаю, панічно озирнувшись кругом себе.

Темний нескінченний коридор. Світло лише в його кінці, воно вказує на чергового лікаря. Хочу розігнути коліна, бо якимось чином встигла лягти й скрутитися калачиком, але наштовхуюся на тіло. Повіки швидко кліпають, звикаючи до мороку, і тоді я помічаю Назарія, який поруч спить сидячи.

Знову.

Мигцем встаю на ноги, зазирнувши до палати, та бачу, як Наталі спить на вільному дивані. Телевізор увімкнений, хоч звук стоїть на мінімумі. Наступною помічаю довгокосу дівчину, що клацає щось в планшеті великим пальцем, тримаючи пристрій цією ж здоровою рукою в себе на шлунку.

Розі на відміну від кровної сестри худенька, наче фарфорова фігурка. Лежить та гортає відео в тіктоці, які видають то гучніші, то тихші звуки, а відтак зводить невдоволені та великі очі на мене. Її кушетка трохи піднята, дозволяючи лежати в напівсидячому положенні. Вона явно зла.

— Привіт.

— Ви хто?

Дівчина каже це з легким акцентом, набагато краще, аніж Наталі, яка чистокровна британка. У Розі ж мама українка та два кровні українські брати.

— Я подруга Назарія, — вказую рукою на коридор, де спить чоловік. Жданович натомість повільно сповзає на бік, тягнучись головою до бильця. — Так... мене звати Ангеліна, — пошепки додаю, ступивши крок вперед. Здіймаю кутики вуст, обережно вказавши пальцем на телевізор: — «Бріджертони»? Цікавий серіал?

— Я не дивлюся, — бурмотить Розі, а я раптом усвідомлюю, що п’ятнадцять років — це вже не маленька дитинка, з якою треба сюсюкатися. — Ти його дівчина?

Питання застає мене зненацька, особливо коли згадую, що я досі в чоловічій куртці.

— Ангеліна? Мальована?

О Господи-Боже.

— Та-а-к, — весело тягну, ступаючи приміщенням. — Можна присісти?

— Ага.

Я вмощуюся на краю кушетки поруч із дівчиною. Намагаюся не дивитися на її руку, натомість вивчаючи цікаве видовження обличчя, але з Назарієвими карими очима.

— Ти з того інтерв’ю? — продовжує сестра Назарія, беземоційно бігаючи по мені очима.

Я нервово сміюся, усвідомивши, що ймовірно Розі мене не надто любить. Скоріше навпаки. Я в її очах та ще паскуда.

— Назарій про тебе багато розповідав.

— М? — скидаю брови, глянувши на дівчину великими очима. Її обличчя до страху бліде, але це не заважає їй залипати в планшеті. — Про мене? Певно, тільки погане?

— Він казав, що ти не та за кого себе видаєш, — тисне плечем Розі, але моментом після цього її нерви на обличчі сіпаються через біль.

— Обережніше, — здіймаю долоню, але враз кладу її назад на коліно, не розуміючи чим саме можу зарадити.

— У тебе дуже гарна сукня, — вступається Розі. — Мені подобається матеріал, але сама б я таке не вдягла, — розмірковує вона.

— Чого? — кажу, розгладжуючи синю тканину.

— Я більше люблю штани. Не можу уявити себе в короткій спідниці. Це якось по-дитячому.

Скинувши брови, я розкриваю рота, задумавшись. Суплюся, не вловлюючи зв’язку, й у результаті питаю:

— Хочеш чогось? Я можу принести тобі.

— Пачку чипсів.

Я сумно усміхаюся.

— За це твій брат вб’є мене, — тисну плечима, мовляв, вибач.

— Я більше нічого не хочу, — агресивно кидає дівчина, смішно насупившись, та повертається до свого планшета. Я досі нервово стискаю тканину, відчуваючи присутність Назарія всім своїм єством, бо його частинка буквально на моєму тілі. Вагаюся, обдумуючи всі за та проти. У неї такий сильний стрес, ненависть до всього живого та агресія до людей через їхню жалість до нинішнього становища…

— Якщо ти їстимеш по трохи, — переможено зітхаю, глянувши на Наталі, яка мирно спить, обернувшись обличчям до стінки. — Я принесу.

— З паприкою, — хутко втручається Розі, задоволено усміхнувшись, а в очах я помічаю проблиск радості та хитрості. Рушивши якомога тихіше в кінець коридору, де розташований автомат із закусками, я обираю невелику пачку чипсів, вкидаю гроші, та забираю товар.

Повернувшись назад, сідаю біля дівчини та максимально беззвучно відкриваю упаковка.

— Ось, тільки не кажи Назарію, — ледь зронюю, поклавши чипси до здорової руки, а Розі одразу занурює в неї руку, хапаючи найбільший. Я починаю жалкувати про своє благородне рішення. Нічого ж не станеться? У неї ж немає проблем зі шлунком?

— Він і так усе дізнається, — хихоче Розі. — Немає сенсу брехати йому. Він розуміє, що я брешу з іншого кінця світу. Дякую за чипси. У мене є дещо, — вона вказує підборіддям на тумбу позаду, під телевізором, і я одразу зводжуся, покрокувавши туди. Думаю, зараз близько четвертої ночі. — Там, верхня полиця, є шкатулка.

Я тягну круглу ручку та дістаю дерев’яну шкатулку. Йду назад до Розі, присідаючи на край кушетки.

— Відкрий.