Розділ 35

Хороший настрій зникає, як кролик у капелюсі.

Перша моя зустріч із сестрою Назарія не найприємніша. Дівчина під наркозом, їде коридором повз мене на кушетці. Її обличчя в подряпинах, голова перебинтована.

— Розі, — вихоплюється з Назарія, коли він рушає слідом за лікарями. Я роблю крок, тоді завмираю, знову намагаюся піти й зрештою таки йду в кількох метрах позаду від чоловіка, щоб не аж так сильно муляти очі. Лікарі завозять дівчинку до палати.

За хвилину я зазираю досередини та бачу, як руку Розі прив’язують догори. Невдоволено кривлюся, згадуючи часи, коли й сама лежала в дитячій лікарні з підв’язаною ногою. Жахливі відчуття, коли після двох тижнів у ліжку знову вчишся ходити, а також мусиш постійно просити тазик, аби сходити в туалет.

Сподіваюся, Розі правша, бо ліва рука на найближчий місяць точно недієздатна.

Схрестивши руки на грудях, я стежу за тим, як Назарій допомагає лікарям чим тільки може, не відриваючи очей від білявої дівчини, а мені спадає на думку цілком логічне питання: де її мати? Або батько.

— Скільки вона ще спатиме? — якомога спокійніше питає Назарій, бігаючи з обличчя на обличчя медсестри та лікаря.

— Приблизно пів години й відійде. Не хвилюйтеся, тут за нею добре наглядатимуть, а вночі завжди є чергові лікарі.

Звісно, за такі шалені гроші було б дивно, якби лікарня не мала найякіснішого контролю, а не одну медсестру, яка спатиме в себе в кабінеті, як в державних лікарнях, поки хтось кликатиме її цілою палатою хворих. Свого часу, моя бабуся  виживала саме так.

Назарій ставить руки в боки, намотуючи маленькі круги, а відтак вхоплюється очима за мене в проході. Я стискаю всіма пальцями одвірок, відповідаючи на його погляд.

Палата невелика, на одну людину.

Окрім величезної кушетки, під вікном стоїть темно-бежевий диван, на стіні чималий телевізор. Також є невеликий столик та тумбочка й один чорний стілець в кутку.

— Я можу лишитися тут на ніч? — він вказує на диван, звертаючись до лікарів. Щоб вони не сказали, Назарій Жданович вже однаково все для себе вирішив. До того ж час приймання гостей закінчився ще о восьмій, а зараз за десяту, тому не думаю, що це проблема. — Я її старший брат і хочу бути поряд.

— Звісно. Ми взяли аналізи крові, а також оформили всі документи, які ви надали. Зранку навідається лікар, і так буде кожного дня. Сніданок о сьомій тридцять. Туалет поки що такий, — лікар дістає з-під ліжка тазик, і я тяжко зітхаю.

Точно нікуди не піду. А якщо п’ятнадцятирічна Розі захоче до туалету? Можливо, у них чудові стосунки брата та сестри, але дівчині потрібна дівчина, яка зможе її зрозуміти та допомогти.

— Інший туалет в кінці коридору. Їдальня зачинена до сьомої, є лише автомат з їжею в коридорі, — додає медсестра. Я стискаю свій клатч. Треба буде сходити та щось придбати. Назарій так стресує, що точно потребує чорний шоколад.

— Добре, — чоловік киває. — Дякую, — каже він. — Коли вона прокинеться, мені кликати когось?

— Не обов’язково, — зазначає лікар. — Наразі стан стабільний. Голова може боліти, однак радимо добре відпочити та заспокоїти її. Травма не страшна, а рука заживе. Операція була без труднощів.

Я переводжу очі на бліду дівчинку й ступаю крок назад, щоб випустити лікарів з приміщення.

— Якщо ти голодний, я зараз... — хутко починаю, вказавши на коридор, але мене перебивають:

— Тобі краще їхати додому.

— Як це? — застигаю, ковтнувши слину. — Я не поїду, я пообіцяла...

Назарій розтріпує волосся, озираючись палатою. Завішує вікно легкою шторою.

— Ти не маєш ночувати в лікарні. Їдь додому.

— І покинути тебе одного?

— Мені двадцять вісім років. Я не дитина, — чітко зауважує Назарій, але я схрещую руки на грудях, ступивши крок до кімнатки.

— Тобі треба виспатися. Ти весь сіпаєшся та нервуєш, а я зможу посидіти поруч та почекати, поки Розі прокинеться. До речі, — моментом переводжу тему, щоб збити Назарія з пантелику. — Її так цікаво звати.

— У неї інший батько. З Британії. Вони жили там усі втрьох, але Розі приїхала сюди на канікули зі своєю кровною сестрою від того нового чоловіка нашої мами. Поняття не маю, де вона лазить.

Я входжу до приміщення,  підтягаю до себе чорний стілець зі спинкою та всідаюся так рішуче, наче саме я тут господиня.

— Ось тут сидітиму.

— Ти ж не мусиш цього робити, — про всяк випадок нагадує Назарій, але я вивчаю змучене обличчя Розі в медичній сорочці. Світло вимкнене, палата загорнена в синяву, яку порушують лампи з коридору.

— Мені тут спокійніше, — зазначаю і заплющую очі. — Ти ж не можеш всю ніч не спати. А я розбуджу тебе в разі чого. І взагалі я ладнаю з дітьми. І з підлітками. Все-таки вони моя основна аудиторія.

Назарій гепається на диван, витягнувши довгі ноги, та починає стукати носаками кросівок одне об одного. Я впізнаю в цьому поруху свою звичку, яка допомагає відвернути увагу від стресу.

— Тобі щось принести? — цікавлюся, але одразу вирішую підійти з іншого боку. — Я хотіла взяти собі щось, щоб перекусити, може, й ти хочеш?