Розділ 32

У сьогоднішньому відео я розмовлятиму про стандарти краси жінок в різні часи. Раніше повчання про любов до себе, прийняття та впевненість здавалися мені буденними, але останнім часом я починаю дедалі більше усвідомлювати, що не можу нести в суспільство те, чого не дотримуюся сама.

Це гнітить та забирає геть усю життєву енергію, яку штучно замінюю кавою, допоки мені роблять зачіску в салоні. Я б хотіла навідатися до Олі, але, судячи з кількох наших повідомлень за останню добу, вона досі напружена.

Добре, не буду нав’язуватися.

Переглядаю інформацію, яку будемо обговорювати, намагаючись не повертатися думками до минулої ночі, але вона здається такою... правильною чи що? У ній не було помилок, полегшення переважало над болем, а як згадаю, що прокинулася накрита ковдрою, на душі стає тепло.

Або це просто кава.

Зрештою, хай там як, але я таки розпочинаю прямий ефір, поки візажистка відходить по чай на п’ять хвилин, перед тим як взятися за зачіску. Ставлю телефон при величезному дзеркалі з білими підсвітками. Вікон не видно, фон позаду пливе, а отже така собі безпека від переслідування.

— Усім привіт! — радісно схиляю голову на бік, ледь махнувши рукою. — Я дуже давно з вами не розмовляла та шалено засумувала! Ну а причину ви точно скоро дізнаєтеся на Ютуб каналі «Накипіло». Спілкуватимемося на дуже цікаву тему, яка точно розплющить вам очі на правду.

Я беру каву, уважно стежачи за повідомленнями внизу. Лінзи дозволяють бачити текст здалеку. Я ігнорую увесь негатив та звертаю увагу лише на цікаві питання, як от:

Де Назарій??

Я читаю цю фразу вголос, а тоді задумливо відводжу очі, склавши руки перед обличчям замком. Серце соромиться, прикриває розпашіле обличчя долоньками, а розум вмикає сміх диявола.

— Хм-м... Коли я сьогодні востаннє бачила його, він ще спав... Знаєте, — дивлюся в камеру, — він такий заклопотаний, що бог його знає, де зараз той Назарій Жданович.

Я враз хапаюся за інше питання, попиваючи каву, заводячи тему про те, що думаю про зради в стосунках. Надкушую молочну трубочку, вдаючи, що не помічаю, як на мене валиться чимала кількість питань, вигуків та образ.

Непогано я їх зачепила.

Вже після прямого ефіру переглядаю історії Назарія, де реклама кросівок та вечірнього міста, а відтак пишу в особисті повідомлення, трохи хвилюючись. Може, я трохи перегнула? Ох матінко рідна, він неодмінно заходив до мого прямого ефіру, щоб перевірити, чи жива я, а отже...

І навіщо я граюся? Особливо після всього того, що влаштувала вночі. А може, я йому остогидла?

@namalovana: Я там сказала двозначну фразу.

@namalovana: Сподіваюся, це не проблема? Можу взяти свої слова назад.

Відповідь надходить миттєво.

@nz.zhdanovych: Все добре.

@nz.zhdanovych: Працюй.

І знову я вчуваю якесь дивне небажання чоловіка ділитися емоціями. Він ніби не хоче віддаватися та краще розкритися переді мною. Сказав так багато, але на відміну від мене, яка тепер щосили тягнеться назад у його обійми, навпаки зробив крок назад. Або ні. Або я все вигадала. Або…

Грубий чоловік. Однак сідати на шию я також не прагну. Якщо захоче зблизитися, то я, певно, буду тільки за. Та й поцілуватися я не проти.

Господи, перестань про нього думати, Ангеліно! От якщо напише мені щось, тоді вважатиму це за крок вперед, а поки що сама зайвий раз напрошуватися не буду.

День пливе доволі спокійно. Я беру участь у відео, а опісля їду до Олександри, де обговорюю світлини та дизайн. Фото вийшли легкі та незвичні, прості, але водночас особливі. Ніжні, насичені та помірні. Золота середина.

— І звісно ж, твоїм образом на номінацію займуся я, — Олександра знімає окуляри, і тепер вони звисають на срібному ланцюжку. На жінці звичайні чорні штани в обтяжку та велика червона сорочка, підперезана вугільним поясом. Чоботи на шпильках. — Він вже готовий і днями я передам його тобі.

— Чудово, — зрозуміло киваю, обходячи робочий стіл з темного дерева. Присідаю у крісло на колесах, та кладу долоні на коліна. — Я все зроблю. Ми з Анітою обговорили деталі, тому не хвилюйтеся щодо цього.

Це все можна вирішити через телефон, але Олександра цінує фізичні зустрічі.

— Здрастуйте, — лунає голос позаду, і я перелякано заплющую очі.

А ще їх цінує Назарій Жданович.

— О, які люди, — веде актор, проходячи невеликим кабінетом тітки. Тут ціла стіна-вікно, темні та гладенькі меблі, а також чимала кількість нагород та антикваріату. — Працюєте?

— Назарію, любчику, — підводиться Олександра, а я ледь обертаю голову на чоловічий голос, раптом засоромившись. Роздивляюся носки його черевиків, коли Жданович спиняється трохи позаду мого крісла, й вирішую, що непогано було б розчинитися. — Якраз підготувала для тебе подарунок. Зараз принесу.

«Ні!» — хочеться заверещати, але натомість лише вчуваю оніміння й бажання зависнути.  Помічаю, як чоловік ставить та стіл упаковку з двома паперовими стаканчиками кавами.