Розділ 31

От вам хрест, я кілька разів пропонувала відпустити мене додому, посадити на таксі та банально відпочити від триклятої Ангеліни Мальованої, бо не хотіла заважати виспатися, але натомість чую лишень:

— Чому ти вирішила, що мені так важко надати тобі ліжко та ванну?

Або:

— У мене аж настільки погано?

Або ж:

— Це через нашу розмову?

Зрештою я здалася, а зараз розтираю волосся рушником в обурливо космічній ванній. Ну справді, наче в приміщенні із всесвіту «Зоряних війн», де все максимально компактне та однотонне. Сама плитка, білий квадратний унітаз, кілька поличок для шампунів та скляна кабінка з квадратним душем, який навіть не можна зняти.  По інший бік рушник, праска та сушка для одягу й умивальник.

Вперше бачу квадратний унітаз.

Тобто… якого біса він квадратний?

Перекинувши рушник через плече, оцінюю власний вигляд у дзеркалі, але несподівано для себе вирішую не зважати на відсутність макіяжу чи розпатлане волосся.

Нехай. Нехай буде так. Хоча б один вечір побуду справжньою собою. З мішками під очима, різними відтінками на шкірі — від білого до фіолетового — блідими вустами та великим очима.

Поправивши чималу сіру футболку та дебелі шорти, я прочиняю двері з ванної, поставивши одну руку вбік, а іншу високо на дверний проріз. Спираюся зігнутою правою ногою на ліву та весело промовляю:

— Ну як тобі мій фешн лук?

Назарій, який саме розлігся на ліжку у вітальні, залипаючи в смартфоні в цілковитій темряві, повертає голову в мій бік та усміхається, стримуючи легкий регіт.

— Спокусливо, нічого не скажеш, — він знову дивиться в смартфон, а я клацаю мокрими ногами по холодній підлозі.

— А шкарпеток не дістанеш мені? Ну й бинти, щоб ноги перемотала, бо вигляд жахливий, — тягну, гепнувшись на дуже широкий диван, де ще нещодавно сиділа з Олександрою та Анітою. Хто б міг подумати?

Розкидаю руки в сторони, хоч ноги лишаються на підлозі.

— Холодно.

— Я принесу, — Назарій вимикає телефон, спершись на лікті, і я помічаю, що чоловік перевдягнувся в чорну футболку та спортивні оливкові штани. Він чухає голову, сонно позіхнувши, а я намагаюся вдати, що мені не ніяково змушувати його робити ось це все.

— Йдеш до спальні? — кидаю, коли чоловік зникає в коридорі. — Я б також подивилася.

Мій жарт лишається без відповіді чи смішка.

Але які ж сумні тут стіни! Не вистачає щасливих світлин чи яскравих кольорів. Побільше квітів, прикрас, декору... Або це вже мої закидони.

— Я не розумію, — бурмочу, втупившись очима в те, що має називатися люстрами. Це просто чотири невеликі кубики, які стирчать зі стелі. — Космос.

Щось падає мені на обличчя, тому починаю агресивно відбиватися.

— Твої шкарпетки. І ось бинти, — він махає ними в руках, а відтак спиняється біля вмикачу світла. — Може, світла?

— А мені й так добре, — невинно зронюю, поглянувши на велике вікно з видом на нічні райони Києва. Всі вони мерехтять вогнями, а більшість людей і досі не вимкнули електрику, бродячи туди сюди.

Нашвидкуруч обмотую ноги та натягую шкарпетки, які сягають мені ледь не до середини литки. Головне, що теплі та приємні.

— Не кусаються.

Назарій обережно сміється, знову впавши на диван. Цікава, між іншим, форма: півмісяць тільки з гострими кутами. Наче трубка старого телефону. Я зайняла один поворот, а він інший.

Отак і лежимо в приємній тиші, але кінець кінцем я порушую блаженне мовчання, влізши в чоловічий розум.

— Назарію, — шикаю.

— М.

— Ти ж збрехав, коли сказав, що я нічого такого тобі не сказала тоді на п’яну голову? — цікавлюся, хоча й так знаю відповідь. — Я щось пам’ятаю.

— Якщо чесно, — він підкладає руки під голову, згинає одну ногу, а іншою литкою спирається на зігнуте коліно. — Ти почала розповідати, в що вдягнена та просила пограти з тобою.

— О ні, — стогну, схопивши сіру подушку та кладу її собі на обличчя.

Чомусь навіть сюди вчуваю, як він усміхається.

— Яка ганьба, — кажу в тканину.

— Не переймайся. Мені жінки й відвертіші речі казали.

— Не сумніваюся.

Відшукавши телефон, лягаю на живіт, підклавши під себе подушку. Є в цьому щось особливо близьке: разом залипати в телефонах вночі в якомусь метрі з половиною одне від одного. Згинаю одну ногу, перевіряючи соціальні мережі, а тоді підписуюся на Назарія Ждановича.

— Спокусливо, але я подумаю над твоєю пропозицією, — тягне він, гортаючи стрічку новин.

— Я поставлю кілька вподобайок і вже за хвилину на твоїх фан-сторінках з’являться скриншоти та чергові плітки.

— Ніби того, як ми діставали яблуко було замало.

Вимкнувши смартфон, підкладаю подушку під голову, втупившись очима в Назарія, який, як виявляється, сидить в окулярах. Хочу щось сказати, але на думку спадає лише одне: а ти знав, що я вмію сідати на шпагат? Проте таки мовчу. Деякий час спостерігаю, а потім заплющую очі, полегшено зітхнувши.