Розділ 30

Я притискаю руки до себе, гучно втягую повітря, наче не дихала роками, та різко відсторонююся, падаючи додолу. Коліна підгинаються, поки з очей течуть сльози.

— Ангеліно, Ангеліно? — Назарій незграбно обіймає мене, щоб я не впала. Серце вибухає, розщеплюється на атоми, а розум верещить, б’ється об стіни, трусячи світ довкола. — Ангеліно, тихо.

Я схлипую, бігаючи поглядом підлогою, щоб знайти якийсь закуток, куди зможу забитися й затулити голову руками.

— Що сталося? Що сталося?

— Я не можу, — втягую повітря, — я не можу, — тепер ридаю, пускаючи дитячі сльози. — Господи, пробач! — затуляю обличчя долонями, повністю розклеївшись, здригаючись кожною клітинкою, ніби вийшла з крижаної води. — Я не можу!

Чайник пищить, через що Назарію доводиться відійти, аби хутко вимкнути його. Я обертаюся обличчям до столу, спершись на нього ліктями, та сильно затуляю очі долонями, щоб осліпнути та не бачити цієї ганьби.

— Я думала, що зможу, — скиглю. — Пробач. Пробач. Вибач.

— Я не спілкуватимуся з тобою, якщо ти зараз же не перестанеш це повторювати, — чітко відрубує Жданович,  ставши поруч. — Чуєш? Ангеліно, перестань просити вибачення. Що сталося?

— Не можу, — хитаю головою. — Воно повсюди. Я не можу так жити. Я помру сама через нього, — і знову схлипую. Назарій кладе долоню мені на спину, намагаючись заглянути в обличчя. — Ти мені душу вилив, а я тут ридаю! Виб...

— Ангеліно.

— Не вибач! — вичавлюю, рвучко протираючи очі. — Не вибач, добре!

Махаю долонями перед обличчям, щоб позбутися істерики. Не знаю навіть, чи можна скинути це на алкоголь. Почуваюся на диво тверезою. Наче голка в ногу під час судом.

— Це все зі школи, — скиглю, впавши на стілець. — Минуло майже сім років, а я досі не можу... не можу... — заперечно хитаю головою.

Назарій хапає чайник, заливаючи пакетики окропом. Часу, поки він дістає з холодильника мій торт, шматок якого вже з’їдено, та викидає використані пакетики, досить для того, щоб я трохи заспокоїлася.

— Я зрозумію, якщо ти не захочеш більше зі мною возитися, — тихо вичавлюю, потягнувши до себе блакитну кружку, а Назарій якраз вливає до неї холодної води, щоб чай швидше остигнув. — Це все...

— М’язова пам’ять? — чоловік спирається стегнами на край столу та схрещує руки на грудях. — Може, хочеш розказати, чому без кінця напиваєшся?

Його тон здається мені грубим, але раптом я усвідомлюю, що це його звичайна манера спілкування. Назарій по-своєму змучений, він мав важке дитинство, і його характер не варто сприймати на власний рахунок.

Я шмигаю носом. Мовчимо достатньо довго, щоб саме він почав розповідати.

— Я почав курити через батька. І досі думка про те, що в нашому світі існує насилля, моральне та фізичне, вбиває мене, — провадить Назарій, якомога сильніше намагаючись тримати голос рівним. — Кожного разу я хочу допомогти всім та кожному, але водночас накидатися чимось та просто загубитися. Скільки б я про це не говорив, але проблема насилля, на жаль, ніколи не вирішиться повністю.

— Це...

— Однак, може, якщо ти розкажеш про свою травму, ти зможеш через неї переступити? І тобі стане легше? Як мені. Трошки, але…

— Ти робиш багато, — чітко кажу, хоч очі опущені. Пальці гріються чаєм. — Дуже багато. І може, світ змінити нікому не вдасться, але принаймні для своїх дітей ти не станеш таким, як твій батько.

Я пригублюю трохи чаю, а грудна клітина знову сумно здіймається та опускається. Жахлива картина. Чому не можна обрати фрагмент та вирізати його із життя?

— Коли виходить твій серіал? — шепочу, щоб перестати думати про страх. Він здирає з мене шкуру, хоче вбити, але я досі тримаюся на своїх зранених ногах. У всіх сенсах.

— Ще довго чекати, — обдумує Назарій, — він буде на початку наступного року.

— Це не довго, — тисну плечима, — життя таке швидше, що якийсь там рік летить за секунду.

— Не починай про смерть. Я не люблю такі розмови. Особливо в такому стані.

Я шмаркаю носом, сіпнувши кутиками вуст. Деякий час тихо попиваю чай, концентруючись на своєму серцебитті, намагаюся заглушити біль, але... але чомусь я перестаю вчувати різку потребу закритися та сором. Набравши трохи торта на ложку, смакую десерт. Непогано.

Вивчаю долоню Назарія, якою він сіпає тканину сорочки, вичікуючи, а тоді сумно зітхаю:

— Виба-а-а-а… вибірковий чай, — моментом виправляюся, повільно зводячись на ноги. Стаю плечем до плеча з Ждановичем.

— Звісно, це ж лимон.

— Ненавиджу лимони.

— Чомусь я не здивований, — хитає головою чоловік. — А що ще ти не любиш? Може, піцу?

— Ага, ненавиджу «Пеперобні», «Баффало», «Мексиканську»... Я не можу їсти гостре чи взагалі будь-що з таким, знаєш, сильним смаком. У мене якась занадто сильна реакція. Але при цьому суші здаються мені ніякими, а от від соусу васабі аж голова крутиться. Я ледь не блюю та плачу.

— Вперше таке чую, — всміхається Назарій, глянувши на мене, а я продовжую вивчати коричневу стіну перед нами.