Розділ 29

Ввалившись до вже знайомого коридору, почуваюся значно краще. Точніше, мене досить трохи хитає, але розум посвітлішав.

Я автоматично ступаю до вітальні, хапаючись за стіну, але Назарій смикає мене за руку та тягне назад до входу, допомагаючи стягнути пальто.

— Пообіцяй більше пити.

— Ні, — заперечно хитаю головою. — У мене нема вибору, — шепочу, переконливо киваючи. — Якщо не питиму... то страждатиму.

— Аякже, — Назарій підштовхує мене до кухні, вмикаючи світло, та вказує на стілець. — Сідай. Знімеш взуття, а потім принесу тобі футболку та чистий рушник. Підеш до ванни, обмиєшся холодною водою.

— Угум.

Я гепаюся на стілець, втомлено зітхнувши. Зариваюся пальцями у волосся, але хутко беру себе в руки, закинувши ліву ногу на стілець поруч. Назарій рушає з чайником до раковини, поки раз у раз тяжко зітхаю, готуючись до найболючішої частини ночі.

Повільно відриваю спинку туфлі під п’ятки та ледь стримую стогін. Крові так багато, що рани гоїтимуться кілька тижнів.

— Я заляпаю тобі підлогу.

— Не страшно. Нумо, — він підходить до мене, хапає туфлю та рвучко зриває з моєї ноги. Я скрикую від раптового болю, який котиться тілом разом із полегшенням. — Не тягни кота, — його сильна рука легко підхоплює іншу ногу, змусивши якнайміцніше взятися за поверхню стола, щоб не впасти назад.

— Обережніше!

Але Жданович розправляється з підбором так само хутко та безжально, як і з попереднім. Рани починають дихати, змушуючи ковтнути металічний присмак у роті. Шкіра й справді пожмакана, наче папір.

— Отак. Обробимо, перемотаємо...

— Тільки не це...

— Будеш знати, як пити без кінця, — натомість чітко відрубує чоловік, поставивши мої підбори при вході. Він закасує рукава сорочки, стягує краватку, крутячись кухнею. — Думаєш, я не знаю, що відбувається?

— Що? — шепочу, скривившись від гострого та пульсивного болю. Великі пальці на ногах знищені. Назарій ставить переді мною кружку.

— Ти думаєш, що це тобі допомагає, але воно нищить тебе та викликає залежність. Дарує несправжню радість, підіймає настрій та типу допомагає забутися, — він спирається обома долонями на край столу, і я втуплююся очима в його вени. Господи, як же сильно хитається мій розум. — Але воно просить багато натомість. Твоє здоров’я, розум, зосередженість. Пам’ять. Воно вбиває тебе, хоч і складається враження, що це порятунок. Ти тікаєш від проблеми, а вона все одно поруч. Досі з тобою, просто за тимчасовою пеленою.

Я здіймаю принижений та водночас кам’яний погляд, а Назарій повертає голову в мій бік. Дихання збите, очі до жаху серйозні, що серце стискається, а подальші слова розбивають мою свідомість:

— Я палив. Звичайні цигарки в шаленій кількості, а тоді кілька разів травку.

Тепер узагалі не дихаю.

— Я не був залежним наркоманом, якого треба було зачинити та лікувати роками, але я пробував кілька разів, щоб не думати про проблеми вдома. Про батька чи брата. І досі, коли я нервую, мені хочеться, — він робить сильний акцент на цьому слові, на мить замовкнувши, — мені хочеться ще. Хочеться розслабитися. Однак зранку проблема не зникне, — Жданович розриває зоровий контакт, забирає теплий подих та йде з кухні кудись в інший кінець квартири.

Я понурюю очі, спустивши ноги на морозну підлогу. По-дурному вивчаю кухню, слухаю торохкотіння води у чайнику, а відтак помічаю... квітку на підвіконні.

Мої очі зіщулюються, вивчаючи кущик з рожевими квіточками. Він придбав собі квітку. Кутики вуст трохи здіймаються догори. Спершись руками на стіл, я обережно стаю на ноги, судомно видихнувши.

— Ходи до ванної, — лунає позаду. Я обертаюся через плече, занепокоєно вивчаючи чоловіка, ніби вчуваю щось погане, але він начебто живий та здоровий, проходить повз мене, несучи бинти та спирт. Кладе їх біля раковини, а тоді знову повертається до мене, торкнувшись своїми невдоволеними очима. — Нумо.

Я не рухаюся, ледь звівши брови.

— Ходи додому, ходи до ванної, ходи за мною, ходи до машини, — уїдливо починаю, хитнувши головою. — Роби, нумо, хутчіше... Чого це ти мені наказуєш? Звик, що всі слухаються? Ти хто, начальник?

Чоловік схрещує руки, уважно стежачи за моїми емоціями, які й без того не контролюю. Мружиться, дослухаючись до кожного слова, наче проголошую відгук на серіал.

— На знімальних майданчиках таких повільних не люблять.

— Думаєш, я не дієздатна? Думаєш, не розумію, чого хочу? Подумаєш, випила, бо мені погрожували. І роблять це досі! Питання часу, коли він знову вийде на мене, — я затинаюся, обурено махнувши головою. — Моє життя от-от знищать, і зараз Я чітко знаю чого та коли хочу.

— Ну і чого ж ти хочеш? — вступається Назарій. Я знову зиркаю на нього, зіщуливши очі.

— Щоб ти підійшов сюди, — вказую підборіддям на місце навпроти себе, кидаючи виклик. Мої очі зблискують вогнем, на сяйво якого рушає Назарій, розправивши руки просто себе. Він повільно спиняється навпроти мене.

— Щось іще?

— Так, — я оцінюю його вигляд, трохи заметушившись, але враз ковтаю слину повну тривоги. — Обійми мене за талію.