Розділ 26

Зазвичай ми спимо на одному ліжкові, бо звикли ходити одна до одної на ночівлі ще з 9 класу, та навіть бачила одна одну голою, але сьогодні Оля втомлена та зморена. Вона навіть не миє посуд, коли човгає спати та фактично одразу падає в обійми порожнечі. Зазвичай ми спимо на одному ліжкові, бо звикли ходити одна до одної на ночівлі ще з 9 класу, та навіть бачили одна одну голою, але сьогодні Оля втомлена та зморена. Вона навіть не миє посуд, коли човгає спати та фактично одразу падає в обійми порожнечі.

Мені лишається сидіти на дивані в кутку кухні та слухати гудіння холодильника, цокання годинника та дивну пульсацію у вусі. Тягнуся до нього рукою, смикаючи мочку, і паніка спадає.

Вирішую відповісти на декілька повідомлень в інстаграмі, опісля додаю відгук на фільм «Червоний, білий та королівський синій». Зазвичай після подібного на мене налітає чимало неадекватних людей з лайкою, бо фільм же про ЛГБТ стосунки.

Та до словесного нападу я звикла. Бігати від справжніх сталкерів куди страшніше, тому гуглю способи заспокоїтися. Спиняюся на дихальних вправах, вантажу програму, а тоді вдягаю бездротові навушники. Вмикається повільна музика, наче з-під океану, і я знаходжу теку з аудіоісторіями.

Лігши рівно на спину, заплющую очі, намагаючись поринути в атмосферу приємного жіночого голосу, через який шкірою йдуть сироти, але варто згадати шматочок сьогоднішнього дня, як розум дає драпака.

Я знову в машині, знову бачу його очі, вчуваю аромат сніданку та затишку й не розумію, що ж це за запах такий. Неначе вчувала його деінде, однак ніяк не можу вловити спогад.

— Я б хотів сказати, що ображаюся, але зрештою... чуєш, не всі чоловіки гівнюки, добре?

Кутик вуст дивляться вгору, а тілом шириться тепло. Зосередься на цьому спогаді, Ангеліно. Не дозволь собі впасти у відчай.

Чоловік якомога ніжніше заглядає мені в очі, скинувши брови та схиливши голову.

Я розкриваю рота, закрутившись у круговерті моментів та очей, наповнених найрізноманітнішими емоціями. Згадую його слова у відділку.

Я так часто розповідаю, як саме треба жити, але здебільшого не дотримуюся своїх же порад. Я й справді несправжня. Занадто ідеалізована та з ще й з якимсь дивним перфекціонізмом.

Назарій старший за мене на п’ять років та два місяці, і тому я справді тривожуся, чи це не забагато. Чи не дивитимуться на мене люди скоса, обговорюючи такий дурний вчинок? У травні мені стукне двадцять три, а двадцять вісім та двадцять три звучить набагато краще.

О Господи.

Я повертаюся до реальності, гучно випустивши повітря з грудей. Сідаю та беруся перевіряти коментарі в тіктоці, стерши будь-які думки про будь-які романтичні стосунки.

Дурне спить — дурне снить.

⛧⛧⛧

Зранку я лишень вловила, як Оля виходить з квартири, та ще трохи подрімала, оскільки заснула близько третьої ночі, якщо не пізніше.

А тепер я тут: нафарбована, з червоною  помадою та накрученим волоссям, передні пасма якого зв’язала рубіновою стрічкою позаду. Те саме вбрання, що й учора. Сподіваюся, сьогодні потраплю додому, бо дозвіл на обшук таки надала. І гроші також, бо вони не хотіли братися за таку дурну роботу. Але камери там є.

Можливо, сьогодні цей анонімний чоловік таки зробить те, що обіцяв, але я стараюся відганяти смертельні думки та мислити винятково про рекламу, яку замовив бренд суші, а також маску для обличчя, яку маю розкрутити.

Наразі одинадцята ранку, і я ніяк не докумекаю, чому взагалі вирішила, що він буде вдома. Коли зателефонувала в домофон — ніхто не відповів. Отже, тепер сиджу на новенькій лавці під чистим та блискучим під’їздом в очікуванні чуда. Район ідеальний та прибраний, з новим майданчиком та дорогими машинами на стоянці.

Час від часу поглядаю на камеру при вході, трохи побоюючись її вигляду, а от о пів на дванадцяту з відділку мені телефонує паскудний Юра.

— Дім ми обстежили, камери зібрали включно з тими, що надворі. Проаналізуємо їх, як зможемо, коли матимемо час.

Я ледь не фиркаю. За ті гроші, що ми віддали, він ще й розмовляє зі мною, наче з непотребом, та вважає себе за цацу.

— Добре, дякую, буду на зв’язку.

Переконана, що вони поверхово огледіли стіни, меблі та й поготів. Добре, що хоча б всі гроші забрала, а то винесли б та сказали, що так і було, а доказів крадіжки все одно (як і всього іншого) нема. Не все так однозначно, нагадають вони.

В останню мить я помічаю, як хтось спирається ліктями на спинку лавки прямо біля моєї шиї та промовляє:

— Когось чекаєш?

Я хапаюся за грудну клітину, різко обернувшись, але серце гепається в теплу ванну, бо це всього-на-всього Назарій в чорних протисонцевих окулярах та темному светрі, на який накинув пісочне пальто з коричневим коміром.

— Привіт, — кажу якомога тепліше та миттю відводжу сполохані очі. Зводжуся на ноги, взявши до рук білу коробочку, яку придбала дорогою сюди та обмотала стрічкою. — Я...

І всі слова стягують в мішок та нахабно крадуть. Чоловік вирівнюється, поки нервово перебираю в долонях невеличкий пакунок.