Розділ 24

Дорогою до вестибюля обдумую останні слова, але почула так багато інформації, що вирішую заблокувати дивні думки та відкласти їх на потім.

— Ангеліно, — Аніта виходить назустріч, неспокійно протираючи великого лоба.

— Так. Є якісь новини? — одразу рушаю в бік менеджерки, а та ставить руки в боки, опустивши голову. — Вони щось знайшли? Мені терміново потрібна хоч одна щаслива новина!

Аніта дивиться чітко в очі, а затим повільно зазначає:

— Вони кажуть, що ми самі винні й це не дивно, що відома блогерка типу тебе отримує такі повідомлення.

Дитяча образа стискає серце. Я опускаю кутики вуст, втупившись кудись у порожнечу. Розум журливо кидає м’ячик об череп, геть розчарувавшись у житті.

— Кажуть, що потрібен твій дозвіл на обшук будинку, щоб знайти більше камер, але поки що ніхто не налаштований шукати сталкера, бо не було завдано особливої шкоди. Говорять, що навіть не знають, чи має він ті записи, чи просто бреше, бо на комп’ютерах нічого не знайшли. Та й комп’ютери не надто робочі, а скоріше старий декор. Загалом, потрібно більше доказів.

Я випускаю істеричний смішок, махнувши рукою:

— Може, треба, щоб мене зґвалтували чи побили? Або викрали? Цього буде достатньо?

Голова ледве втримується на плечах, коли розчаровано хитаю нею, схопивши подушку. Вже хочу повернутися до комфортного чоловіка, як враз обертаюся до менеджерки:

— А взламаний телефон? Прослуховування? Чому їм байдуже на це? Де тутешня кіберполіція? Нехай шукають його, нехай...

— Кажуть, що наразі всі шляхи до нього обірвані. Сарай — остання точка. Місцеві не знають жодної інформації про цього персонажа, а поліція не може нічого зробити, поки не з’явиться щось нове.

— Чудово, — розводжу руки, весело підібгавши бліді вуста. — Я пішла віднесу подушку, а потім пошукаю собі якесь місце на ніч, де б мене не вирахували та не вбили! Невже вони не нададуть мені жодного прихистку? Де Стамбульська конвенція? Де захист?

— Я владнаю це, — менеджерка миттю вмикає телефон, а я намагаюся впоратися із печінням у носі. — Зараз повернуся.

— До біса... — випускаю втому, насилу тримаючись на ногах. Якимось чином ще й мушу думати про найближче спільне відео на ютуб з вдома блогерками післязавтра, а в мене в голові справжня каша.

Треба випити ще кави.

Або просто випити.

Ох.

⛧⛧⛧

Згодом я чую, що поліціянти не можуть нічого вдіяти, адже він не завдав ніякої шкоди ні мені, ні майну. Доказів того, що хтось влазив у мій дім я також не маю.

Конкретно переслідування (сталкінг) згадується у законодавстві в контексті домашнього насильства. Тоді можна звернутися до суду за тимчасовим заборонним приписом. Але це лише, якщо вас переслідує ваш колишній чи колишня або інша близька людина.

І навіть коли до мене вийшла юристка, щоб пояснити ситуацію, єдине, що я втямила: «процедура дуже складна та потребує багатьох деталей». Мені витлумачили, що існує можливість влаштувати мене до профільного центру для жінок, які пережили насильство. Але те, що пережила я, не понесло мені тілесної шкоди й слова-слова-слова та тому подібна маячня. Вони можуть запропонувати мені психологів, але в іншому «потрібно більше інформації, ми працюватимемо над цим».

Все закінчилося нічим.

⛧⛧⛧

Присівши біля Назарія, міцно обіймаю подушку. Чоловік досі мирно спить, неначе не сидить на жахливому стільці посеред відділку. Варто було лишень дати дозвіл і от тобі й на.

Актор, що скажеш. Напевно, він багато не спить, бо знімання бувають і вдень і вночі. Я кладу подушку на суміжні підлокітники наших стільців, а відтак вмощую там голову, втупившись в одну точку.

Чому я взагалі ляпнула ті дурнуваті слова на останньому інтерв’ю? Я ж навіть не мала їх на увазі. Бачила фільм-бойовик, де він у другорядній ролі, а також час від часу переглядача драматичний серіал про токсичні стосунки, зради та насилля. Звідки взялося це твердження про живого та не живого актора? Дурнувата Ангеліна Мальована. Безмозка картинка.

Я випускаю тяжкість із грудей, заплющивши очі, а за кілька секунд засинаю. Не пам’ятаю, щоб мені снилося що-небудь конкретне. Якісь уривки божевілля, переплетені в одне місиво страху. Крики, втеча, обійми, цілунок.

Ніби хтось торкнувся моїх вуст своїми. Дивний тиск…

— Дівчинко, — шикають до мене, і я різко підіймаю голову, намагаючись сфокусувати сонні очі. Якийсь хлопець в чорній куртці штурхає мене в плече.

— Га?

— Вам потрібна поміч?

— Що? — я збентежено озираюся, помітивши, що лежу на якомусь м’якому дивані в коридорі відділку. Приймаю сидяче положення, судомно зітхнувши. Голова йде обертом, серце «тук-тук-тук-тук», а розум забув, який сьогодні день і чому взагалі вирішив заснути, бо денний сон — найгірше, що можна втнути. — Ні-ні, все добре.

Я досі в поліції, досі в тому самому яскравому коридорі, але в якійсь іншій частині, де є диван. Хтось мене сюди переніс.

— А котра година? — питаюся в хлопця, який поволі виструнчується. Йому років з двадцять п’ять, бо обличчя здається молодим та приємним, з легкою щетиною та великими очима.