Розділ 34

Аніта мала рацію. Дізнавшись новину про Назарія, я навіть не вслухалася в спроби спинити мене. Вибила із жінки адресу, перейшовши на високі тони, відштовхнула руку та кинула:

— Перепроси та вигадай щось.

Прослизнувши на двір, викликала таксі. Озирнулася темною вулиця міста, ставши під ліхтар та спробувала заспокоїтися, обійнявши себе за плечі.

І от морозний вітер кусає тіло, бо я геть забула про куртку й тепер стою тут, неначе працюю геть в іншій сфері. Волосся розбурхує вітер, а коли таксі нарешті спиняється поруч, я забираюся в нього без жодного вагання, зачиняю двері та пересмикуюся всім тілом.

Я справді не знаю, чому роблю це, але чогось відчуваю, що мушу поїхати, бо інакше однаково не зможу заспокоїти тремтливу душу.

Однак під’їхавши під чималу приватну лікарню, я трохи завагалася, випустивши з рук нитку рішучості. І так завжди: роблю імпульсивні речі, а тоді вростаю в землю.

Але наразі головне відімкнути непотрібні частинки мозку та просто переступити через страх. Я рушаю до скляних дверей, неначе комаха на єдиний острівець світла, та одразу потрапляю в обійми запаху ліків.

Господи-Боже. Думка про те, що десь тут оперують дитину, а Назарій чекає на вердикт, не в змозі чимось зарадити сестрі, змушує моє серце обливатися кров’ю, та стискати тканину сукні на грудях. Спина геть змерзла, а ноги тремтять.

Ступаючи слизькою плиткою до реєстратури, я схиляюся до жінки за світлим напівкруглим столом та якомога спокійніше проваджу:

— Вибачте, я шукаю Назарія Ждановича. Його сестра потрапила сюди через аварію...

— Перепрошую, але маю розпорядження нікому не повідомляти подробиці, — і пані повертається до ноутбука. На моїй щелепі виступають жовна.

— Вибачте, — повторюю чіткіше, — але я не якась там фанатка. Мене звати Ангеліна Мальована, я його подруга. І мені потрібно бути поруч із ним, — намагаюся переконати скелю зрушити, але жалюгідні бризки розлітаються в різні сторони байдужості.

Чудово.

— Добре... добре... — я озираюся кругом себе, помітивши стенд із номерами поверхів та подробицями, що і де можна відшукати. — Добре, дякую за поміч...

Я обертаюся, повільно крокуючи залою, а відтак зриваюся до коридору, геть втративши здоровий глузд.

— Агов, шановна! — долинає вслід. — Шановна!!!

Я зриваюся на біг, вибігаю на сходи. Перестрибую одразу через дві сходинки й скакаю, неначе божевільна прямо до шостого поверху. Моє судомне дихання таке потужне та гучне, що доведеться пити пігулки. Дихалка дає збій, горло сохне. Тільки поліції не вистачає! Я вже бачу ці заголовки:

«Ангеліна Мальована вдерлася посеред ночі до лікарні!»

Вибігши зі сходового майданчика до коридору, я спираюся п’ятірнею на стіну, згинаючись від болю в підшлунковій, а тоді хутко виструнчуюся, наче берізка.

Назарій стоїть незворушно. Схоже, він протирав обличчя долонями, але завмер, втупившись на мене великим очима.

— Ти тут, — шепочу, протираючи з лоба піт.

Він досі нічого не каже, наче побачив примару, а я раптом втрачаю значення свого перебування в цій лікарні. І пробіжки на шостий поверх. Можна було… подзвонити?

Стискаю клатч та намагаюся всміхнутися.

Назарій важко опускає руки просто себе, щось прошепотівши, та зморено вивчає мене. Жодної усмішки, лише червоні очі та втома. Опущені повіки, розслаблені плечі. Попри свої м’язи, від цього він свою сестру врятувати не зміг. І тому я маю бути тут.

Я ковтаю клубок у горлі, вчуваючи пекучий біль, глибший за будь-яку рану. Він стискає кожен м’яз та розриває серце на два шматки нічого.

Роблю кілька швидких кроків, не спиняюся скорочувати відстань, аж поки не лишається якихось п’ять метрів.

— Навіть питати не хочу, як ти мене знайшла.

— За мною ймовірно женеться охорона, — зітхаю, а тоді обіймаю однією рукою Назарія за шию, а іншу заводжу за спину. Чоловік полегшено зітхає, трохи розслабивши м’язи, а згодом обіймає мене у відповідь. — Наскільки все погано?

— Нормально. Нормально. Терпимо, — виправляє себе Жданович, трохи похитнувшись у бік. — Перелом руки та нестрашний струс. Дідько, я сказав нестрашний струс. Ха-ха…

Я заплющую очі, намагаючись передати свій спокій йому, але натомість і сама потерпаю через бажання випити.

— Як ти? — питаю, ледь відсторонившись. Схиляю голову набік, щоб заглянути в саму душу, а Назарій тисне нижніми частинами долонь на очі. — Все нормально. Все минеться. Я буду поруч скільки треба, якщо не хочеш лишатися сам.

— Господи, — шоковано шепоче Назарій, досі приховуючи обличчя. — Звідки ж ти взялася на мою голову?.. — тільки й зронює він. — Я збожеволію від цих ігор.

Я зводжу брови, але тільки на мить, бо в наступну перехоплюю його зап’ястя, приховані манжетами синьої куртки.

— Як ти? Я маю на увазі, як ти? — роблю сильний акцент на останніх словах.

— Руки. У тебе холодні руки, — він відвертається, стягаючи куртку. Передає її мені, а опісля гепається на зелений диван. Я присідаю поруч, усвідомлюючи, що тремчу, тому чимшвидше вбираюся в чоловічий одяг. — У тебе ж захід, — тупо каже він, не кліпаючи. Дивиться в одну точку та намагається прийти до тями. — Не треба було приходити...