Розділ 23

Дверцята машини гупають, через що сіпаюся. Занадто сильно вдарила, але власнику автівки байдуже. Я закидаю рюкзак на плече, не розуміючи, куди дивитися та що б розумне бовкнути.

Скляні двері автоматично прочиняються перед двома змученими постатями, вітаючи в просторій приймальні блакитних відтінків.

— Думаю, він вже позбувся телефону, — кажу, хоча цей шепіт важко вловити. — Можливо, купив новий, а ту SIM-карту викинув. Їх же в нас без документів продають. Та й ті можна підробити.

— Ага, накупив старих телефонів за двісті гривень і тепер писатиме кожного дня з нового, — підтримує мене Назарій, озирнувшись приміщенням. — Але він точно не писатиме чогось найближчим часом через поліцію. Сподіваюся. Шантаж досі дуже ймовірний. Рушай до віконця, а я пошукаю інших наших.

— Угум, — зітхаю. Відчуваю, що Назарій хоче сказати щось ще, але хутко йду вперед, ховаючи обличчя. Відчуття неприємні, бо чоловік справді зрозумів, що я боюся його. От вам і поганий актор.

Не знаю, як тепер дивитися йому у вічі. А останнє зізнання на додачу до всього ще й розчулило мене. Навіть не сам факт того, що пережив маленький хлопчик (хоча і це також), як те, що він розповів мені про цю частину свого життя. Мені.

Хто я така, щоб він мені довіряв?

Розкрила себе, а він натомість так само відкрив свою довіру. Навзаєм. Господи, не може ж людина бути настільки безкорисливою та доброю! Ну як так?

— Доброго ранку, мене звати Ангеліна Мальована. Я стосовно справи з пере... — прочищаю горло, — переслідуванням. І камерами в будинку. Я принесла телефон з листуваннями...

Поліціянтка в синьому вбранні по той бік віконця щось шукає в комп’ютері, підозріло поглядаючи на мене. Звісно, я ж алкоголічка. Вигляд маю мерзенний та недовірливий.

— Доброго ранку, секунду, — за мить вона телефонує комусь зі службового телефону. — Пройдіть, будь ласка, до головної зали. Це прямо по коридору.

— Добре, дякую.

Тут мені безпечно. Відносно. Будь-якої миті моє життя може бути знищене, але я принаймні можу виправдати себе перед маніяком тим, що Назарій не повірив мені, хоч як сильно намагалася його переконати.

І де ж я тепер житиму? Про приватний будинок годі думати. Це має бути квартира з величезною кількістю сусідів, які чудово знають одне одного. Інакше моя параноя загризе мене зсередини.

— О Мадонно! — лунає глибокий жіночий голос, і я зводжу голову до рудоволосої жінки, якій точно потрібно відпочити. Хоча постава в менеджерки досі войовнича, а яким дивом ноги тримаються в підборах, знає хіба що Бог. — Моя нестерпна дівчинка.

Я втомлено випускаю повітря, розкинувши руки у відповідь, і міцно притискаюся до Аніти, ледь стримуючи схлипування.

— Ти тут. Ти була тут всю ніч, Господи...

— Не повіриш, я навіть створила контент план на сьогодні, щоб не збожеволіти. Змонтувала всі відео з вчорашнього вечора та готова публікувати в перервах між сварками з держорганами.

Кутики моїх вуст дивляться вгору, а з рота лине приглушений сміх. Долоня міцно стискає руку Аніти.

— Я зібрала документи та інше. Базові речі. Буду шукати десь нічліг.

— Щось придумаємо, не про це, — чітко веде жінка у вчорашньому штанному костюмі ніжно-блакитного відтінку. — Потрібно йти до Юри. Він відповідає за нашу справу. Покажеш йому чат, а потім обговоримо цю незабутню нічку.

⛧⛧⛧

На моєму телефоні таки стояло прослуховування. І я вже мовчу про взлом програми, яка відповідає за сигналізацію. У мене питали, чи відкривала я підозрілі покликання, та, на жаль, пам’ять я пропила. Хтось забрався до мене в телефон, і прослідкував усе, що роблю в ньому. Саме тоді закралася підозра про ноутбук та камери…

Згодом на ноутбук надійшло повідомлення стосовно оновлень, тому прийняла запит, а опісля зробила теж саме у програмі відеоспостереження.

Дідько.

 Поки сиділа на запропонованому стільчику біля одного з однотипних робочих столів, мене то кидало в судоми, то огортало спокоєм.

Найжахливіший початок дня. Абсолютно всі втомлені та хочуть спати, і все, трясця, через мене. Від усвідомлення величі власної дурості почуваюся ще гірше.

Сама винна.

Вчуваю судоми.

Тому, по-перше, не проси вибачення за те, що тебе переслідують, а по-друге, не бійся мене.

Огортає спокоєм.

Хотілося б мені повірити в останні слова.

Назарій повертається до всіх нас з маленькими паперовими стаканчиками з кавою. І для працівників, і для нас з Анітою. Цей жест неабияк бадьорить учасників процесу. Зі свого роблю лише ковток.

Я досі не тямлю, чим саме допоможуть листування з прихованим номером, але нехай. Можливо, поліція хоча б серйозно візьметься за справу.

Присівши в коридорі на один з помаранчевих пластикових стільців, вловлюю конституцію України. Вони тут повсюди. Декілька стендів з журналами та книжками, серед яких обов’язково є кілька примірників. А ще тут валяється Цивільний та Кримінальний кодекси.  У другому помічаю закладку, тому розгортаю позначену сторінку. Пальці легко підхоплюють маленький прямокутник, і тепер я усвідомлюю, що це візитка Назарія Ждановича виконана в кавових тонах.