Розділ 22

Отже, час оцінити ситуацію.

Ми досі сидимо посеред дороги, і я потужно затиснута всіма частинками тіла Назарієм. Ногами він схопив мої в пастку, обома міцними руками стиснув плечі, на одне з яких поклав підборіддя.

Я слухаю чоловіче дихання, яке лоскоче шию, а тоді знову полегшено зітхаю, на цей раз не судомно. Мене майже не трусить. І свіже повітря точно йде на користь п’яному мозку, який вигадав справжній фільм жахів. Яка ганьба, який сором.

Триклятий алкоголь зіпсував моє життя!

— Це ти. Я не впізнала твою машину... У мене такий поганий зір. Я... я зняла свої окуляри в туалеті, коли робила... коли… О Господи-Боже, я зробила те дурне напівоголене фото перед дзеркалом.

— Що? — Жданович ледь підіймає голову, даючи змогу мені трохи повернутися до нього. Я обертаюся, але досі дивлюся кудись вниз, палаючи від сорому та жаху.

— Я подумала, що буде логічно виставити фото з принаймні напівоголеною собою раніше, аніж це зробить він... Потім опублікувала історію з попередженням для фоловерів про можливий наклеп... Сподіваюся, Аніта видалила те фото, — шепочу.

— Якщо не вимкнулася. Ми всю ніч на ногах. Я спочатку зателефонував тітці, взяв номер Аніти, поїхав до відділку та з годину просто сварився. Якби не мій друг Микита, якби не наші статуси, вони б нічого не зробили. А. Ну і гроші також.

Зводжу на нього очі, вивчаючи чорну щетину, пухкі вуста, а відтак тягнуся поглядом до карих очей, на яких лежать густі сердиті брови. Тепер мене заблоковано: я більше не можу відвести погляду. Напевно, я перелякана та в стані цілковитого шоку.

— Вони казали, що це замало доказів і вони не можуть отак просто почати шукати адресу. У мене була тільки камера, власні слова та слова Аніти про поцілунок. Навіть скриншотів не було. Довелося вивалювати гроші.

— Я тобі все віддам, — враз червонію, уявляючи, скільки він заплатив.

— Забудь. Опісля я одразу рушив назад до твого будинку, став за поворотом, щоб не було видно, та спостерігав, як ти ходиш туди-сюди. Ти не вимикала світло всю ніч, і час від часу тинялася з кухні до вітальні. Я думав подзвонити, але таким чином сполохали б того сталкера.

— Ти не спав?

— До речі, про кіберсталкінг, — надалі провадить Назарій, змусивши мене звести брови через дурну злість. — Ми визначили адресу та одразу поїхали туди. Сподівалися, що він достатньо дурний та повірив у те, що ти змусила мене піти геть, але коли заїхали до якогось села з будкою, вщент заставленою комп’ютерами, не знайшли нікого. Відбитків на пристроях нема. Не дивно. Загалом, він втік. Можливо, має все потрібне на чомусь типу флешки. Мешканці про нього нічого не знають, а, оцінюючи кількість старої техніки, він навмисне вивів нас на цю адресу, а сам забрався кудись. І тепер ти потрібна поліції, щоб надати докази погроз.

— Я... я кинула телефон, — намагаюся вказати рукою, але Назарій досі стискає мене. — Та годі, все добре.

— Впевнена?

— Так.

— Сто відсотків?

— Ну годі.

Чоловік розтискає руки, відсувається трохи назад, та легко стрибає на ноги. Зводиться, а я роблю те саме та повільно крокую в бік лісу, струшуючи із себе бруд.

— Сусіди навіть не відгукнулися, — розчаровано вичавлюю. — Навіть з будинку не вийшли!

Я підіймаю мобільний пристрій та крокую назад до Назарія. Він б’є себе по стегнах, позбуваючись піску з джинсів, лише зрідка поглядаючи на мене.

Я розглядаю свій телефон, а тоді заходжу в чат з Невідомим. Він не надіслав жодного нового повідомлення, а всі ті, що отримала кілька хвилин тому, були від Назарія.

— Але якщо?.. — кажу занадто гучно, тому стишую шепіт до мінімуму. — А що як він почує тебе? Якщо тут у телефоні таки є прослуховування? Ти ж також станеш його жертвою, а я…

— Я його не боюся, — чітко відрубує Назарій, глянувши прямо в очі. Не знаю, чи точно він адресує ці слова мені, бо схоже на те, що в першу чергу Жданович намагається переконати самого себе. Або я вигадую. У мене чимале похмілля. — Я всю ніч читав Конституцію України в цій машині, тому зараз мені точно, вибач, але насрати, на його камери та погрози.

— Дякую, — вичавлюю. — Я віддячу тобі чим зможу, — ступаю крок вперед, але Назарій чомусь рвучко відвертається та рушає до автівки.

— Забирай рюкзак та поїхали. Нумо.

⛧⛧⛧

Їдемо ми мовчки. Вдягнені у вчорашнє, обоє зі змореними обличчями, нестійкими нервами, а мені узагалі зуби почистити треба, тому ладна триматися якомога далі.

— Вибач, мені так соромно, що...

— Замовкни вже, — Назарій перебиває мене так різко, що міцніше притискаю до себе рюкзак. Я хочу скрутитися десь в кутку, поки він не вдарив мене за тупість та зайві проблеми. — Замовкни, — тихше повторює він. — Не кажи цього більше. Я робив це, бо на нашій планеті не мають розгулювати такі падлюки. Я б зробив так для будь-кого, якщо хоч трохи зможу врятувати цей пропащий світ.

Я не рухаюся. Сиджу наче вкопана та тільки кліпаю. Організм не в тому стані, щоб кричати на Назарія за підбір слів. Інакше я давно полила б його брудом навзаєм. Думки полишили головний офіс мозку, і тому тепер просто дивлюся в одну точку і… нічого.