Розділ 20

Я насилу втримую мобільний, що зненацька важить кілька тонн, майже непомітно обертаючи пристрій до Назарія, приховуючи своїм тілом його від камер довкола, а тоді усвідомлюю, що мої руки трусяться. Чоловік навіть не піддається вперед, здалеку бігаючи очима по тексту, однак не лякається, а зиркає на мене з нерозумінням та чимось на кшталт злості.

— Є щось настільки страшне?

— Це мій дім, — я піддаюся ще ближче до Назарія, трохи не лягаючи на нього. — Я роблю тут усе, — в очах збираються сльози, але не відводжу погляду, щоб додати словам значущості. — Ти розумієш, про що я? А якщо вони у ванній? Назарію, я справді робила тут усе, що можна й не можна бачити людям. Це моє справжнє життя. І ти знаєш, як багато я п’ю. І ти знаєш, що роблять на п’яну голову.

— І що ти пропонуєш робити? — скрипить він зубами. Я стискаю вуста в тонку смужку відчаю. Схоже, наразі мій мозок бачить лише один вихід із ситуації: увімкнути акторську майстерність. Сідаю до Ждановича спиною, моментально друкуючи повідомлення.

— Ангеліно.

— Ц! — продовжую писати, смикнувши плечем, бо він почав зазирати до пристрою. — Я, здається, зрозуміла, що відбувається… — випускаю короткий смішок, заперечно хитаючи головою, мовляв, до мене дійшло.

Я: Я вижену його та переконаю, що нічого немає.

Я: Підходить?

— Ангеліно, — гарикає чоловік, втрачаючи терпець, а в мене шлунок прямо-таки труситься, коли проводжу долонею по обличчю, продовжуючи тихенько реготати. — Що ти пишеш? Що смішного?

Невідомий: Спровадь його. Мені варто натиснути на одну кнопку, і тобі кінець.

Сміюся ще гучніше, заливаючи кімнату відчаєм та дзвіночками. Вимикаю пристрій та жбурляю його на диван. Слідом летить сумочка, а останньою — адекватність.

— Що ти робиш? Що смішного!? Якщо ти мене розіграла…

— Назарію, — всміхаюся, наполовину обернувшись до нього. Серце зараз вибухне, однак нічого не можу вдіяти. Краще переступлю через себе, але не дозволю світові побачити себе оголеною, яка танцює п’яною, блює на підлогу, верещить, падає зі сходів чи витворяє інші неадекватні речі. — Я зрозуміла, хто це робив, — підібгаю вуста в усмішці, дивлячись йому прямо в очі. Вони обурені, розширені, а брові зведені від шоку та незаперечної люті, яка здатна вбити. — Це Дар’я. Вона мститься мені за те, що кинула її кілька років тому в обмін на соціальні мережі, — кажу майже чистісіньку правду, тому так легко й водночас правдоподібно. — Вона ненавидить мене й робить таке не вперше. Не дивно, що вона надіслала ті квіти. Червоний колір — її. Я його вкрала. А в цьому будинку вона була кілька разів, тож… — тисну плечима, замилюючи очі чоловікові, який досі не тямить шоку, — схоже, вона таки живе в Києві. У нас… це нормально. Ми завжди творили божевільні речі. У нас таке дитинство було. Печерне трохи, — знову регочу, провівши долонями по обличчю, та судомно зітхаю. — Господи, це вона, — промовляю до себе.

Чоловік тупо дивиться на мене, геть втративши дар мови.

— Добре, що з цим немає проблем, — зітхаю, розслабивши плечі, а тоді витріщаюся на Назарія, мрійливо усміхаючись втомленими очима. — Тепер і до тебе перейти можна.

— Що?

— Що що? Думаєш, я така дурненька й не знаю, про що завжди думаєш? Впевнена, я чітко розумію, як загладити перед тобою мою провину за оці всі… нервові моменти. Думаю, з Дар’єю тобі також доведеться познайомитися, бо вона та ще штучка.

Він не встигає сказати що-небудь, бо я встаю на коліна, крокуючи в такому положенні прямо на нього. Кладу важкі долоні на великі м’язисті плечі та налягаю всією вагою, щоб повалити цього чолов’ягу.

— Ангеліно! Я тебе приб’ю, що це за хрі…

— Ч-ч, — тягну, поставивши одне коліно поміж його ніг. Намагаюся не витріщатися, коли хапаюся обома руками за гумку для волосся на голові. — Помовч хвилинку зі своїми теоріями змови, — кажу вже не так тихо та опісля жбурляю гумку на диван.

— Бляха, ти розумієш, що ти попросту неаде…

— Ти вважаєш мене привабливою? — цікавлюся, коли чорні пасма хвилями спадають на плечі. Різкими рухами стягаю із себе кардиган, лишаючись в майці.

— Я вважаю тебе неврівноваженою. Я готовий рознести цей дім. Краще не лізь на мене, бо ще трохи…

Обличчям шириться задоволена усмішка.

— Ти накручуєш себе, — солодко тягну. — Все ж добре. Зараз я добряче перепрошу.

І я тягнуся вниз, спершись ліктями по обидва боки від чоловічого обличчя. Довгі обсидіанові пасма завісою падають, ховаючи наші голови. Великі долоні торкаються моєї талії, через що шлунок знову труситься. Я відчуваю, як б’ється серце Назарія.

— Напиши моїй Аніті, — шепочу йому вухо, а Жданович навіть не завмирає, ніби із самого початку розкусив мою відчайдушну брехню. Це ясно, як літнє небо, бо його пальці пірнають під тканину моєї майки та обходять спину, пробігаючись хребтом. Сироти вкривають тіло.

Він вміє вдавати кохання.

— Ти ненормальна, — вихоплюється з Назарія.

— Благаю, візьми камеру та йди до поліції. Не можна, щоб він знав. Ці записи — моя смерть. Я не піду з будинку. Вдаватиму, що все добре, а ви шукайте. Не подавай знаків, благаю.