Розділ 19

Світло осяює вітальню, а моторошна тиша змушує кістки тремтіти. Хто знає, що може ховатися в цих більше не безпечних стінах.

Назарій озирається кругом себе, вивчаючи просторе приміщення в ніжних кольорах, кухню ліворуч та сходи на другий поверх, які вигнуті напівколом. Правобіч видніється вихід на дворик, і наразі ті прозорі двері до жаху лякають моє раптово маленьке серце.

— Ось... мій дім. Можеш не роззуватися, — сухо видаю. — Тільки не ставай на килим, — махаю долонею в бік ніжно-помаранчевого острівця при бежевому дивані. — Я його тільки придбала.

— Ти смішна жінка, — неждано-негадано хихоче Назарій, хитнувши головою. Чоловік проходить приміщенням, поки я прочиняю двері. Повільно обводжу поглядом стіни, квіти, намальовану картину шторму прямо перед собою на дальній стіні. Вічно холодну підлогу та звичайні меблі. Кілька квітів, чимало деталей декору, електронний годинник, що вказує на восьму вечора.

— Почувай себе, як вдома, — проваджу. — Ну як тобі будинок? — розум трохи вагається, чи не буде дурною наступна фраза, але, зрештою, мені можна пробачити цю паніку та безглуздість. — Для реклами підійде?

Думаю, це непоганий варіант: вдати, ніби ми оглядаємо будинок, як можливий варіант знімального майданчика для чергової реклами такого відомого актора.

Назарій тим часом вмикає світло по всьому першому поверху, а опісля рушає повз мене до дивану. Обходить його, і я зачарована цією рішучою ходою, хоч і тримаюся ближче до дверей.

Мені важко йому довіритися. Хотіла б я бути такою самою впевненою та рішучою. Це неймовірно.

— Оці всі дрібнички повсюди доведеться прибрати, — киває актор (нічогенький зрештою), ще раз окинувши оком вітальню. Він підхопив мою гру для ймовірного маніяка. — Меблі такі, як треба, але мінімалізм…

— Наше все, — закінчую я, — звісно. Роби, як знаєш.

Чоловік наближається до плазмового телевізора, а тоді сідає перед ним навпочіпки.

— Він має підійти, — задумливо бурмотить він. — Не погана модель. І ти справді дивишся телевізор?

— Ні, тобто... ні. Я вже давно його не вмикаю. Останнього разу десь з місяць тому. Я все на ноутбуці дивлюся. Якщо вам для реклами потрібен столик, на якому будеш з кимось злягатися, то плазму можна викинути.

Чоловік обертає до мене голову, розкривши рота в подобі усмішки, а я прикладаю долоню до вуст, тамуючи істеричний регіт.

— Я вдам, що не почув цього.

— Але я таки це сказала, — бубоню під носа, намагаючись приховати розпашіле обличчя, та, на щастя, Жданович знову повертається до телевізора та обережно обводить його руками. Моментом клацає язиком, і цей звук змушує мене здригнутися та обійняти себе за плечі.

— Ну як телевізор?

— Модель старенька. Приберемо. Але столик можна лишити. Він міцний?

— Боже, перестань! — я затуляю обличчя долонею, регочучи від сорому, бо навіть повірити не можу, що ось так розмовляю з чоловіком, і ще й шкірюся, наче закохана, та тупцяю на місці.

— Я ж просто спитав. Ти сама все додумала, — спокійно виправдовується Назарій без жодної усмішки в голосі. Слова низькі та поблажливо-байдужі. Якби наше життя було серіалом, я б монтувала сотні відео з цим моментом. Його долоня пірнає до внутрішньої кишені пальта та витягає звідти окуляри для зору. Жданович вдягає їх та знову оглядає чималий телевізор.

— Викидай, — махаю долонею, однак цього разу Назарія цікавить декор при плазмі на тому ж овальному столику.

— Стільки мотлоху. Що це в біса таке? — обурюється він, а я не можу осягнути, що такого поганого в декоративній червоній валізі, двох чорних свічах та невеликій пластмасовій фотокамері.

— Це ігр... іграшка, — шепочу, а з усіх чотирьох кутків на мене чомусь лине темрява. Розтираю плечі, стенувши ними. — І це не мотлох. Я б сказала, хто тут мотлох, та виховання не дозволяє.

— Ага.

Назарій б’є білу іграшку об край столу й вона тріскається. 

Так, дуже непомітний для можливого переслідувача жест!

Його довгі пальці з особливою жорстокістю розламують фотокамеру навпіл і тепер декор розпадається на три деталі: передня частина камери, задній корпус, та невеликий чорний круг — об’єктив. Назарій затискає останній між великим та вказівним пальцями. Це трохи більший за копійчину та доволі товстий предмет.

— Бездротова Wi-Fi камера A9, якщо не помиляюся, для відеоспостереження. Що й потрібно було довести.

— О Господи, — я влітаю спиною у двері. — О Господи, треба подзвонити до поліції, треба...

— Ходи сюди, Ангеліно. Я її вимкнув.

Ковтаючи слину, я пливу за течією на його голос, та, ніби уві сні, сідаю навпочіпки поруч. Спускаюся на коліна, поки нутрощі смикаються, а кров відходить від шкіри. Назарій піддається ближче, прокручуючи дивний об’єкт.

— У неї чудова якість, запис звуку та навіть датчик руху. Мій друг Микита знається на цій погані. Ця штука коштує копійки, але має здатність знімати в темряві. І ще тут магнітна задня сторона. Бачиш? Її можна було приклеїти кудись, тому я й обмацав телевізор. Це основа всіх основ. І от: кнопки «увімкнути» та «вимкнути» по контуру. А це для зарядки. Отже, її таки треба заряджати. Розумієш, що це значить? І думаю, вона підключена до твого Wi-Fi. Або тут є ще один Інтернет поблизу. Сусідський підійде. На цьому я не дуже розуміюся.