Розділ 18

Назарій везе мене на своєму «Лексусі», допоки здатна хіба що нервово перебирати сумочку, вивчаючи нічне місто, осяяне вуличними ліхтарями та яскравими вивісками. Спокійне мислення взяло відпустку, і тепер посеред мого мозку сидить на підлозі самотня тривожна думка, що обіймає себе за коліна та хитається вперед-назад.

А може там і не буде камер? Може, це досі якісь жарти від… Ну… До сусідів час від часу навідуються онуки, а вони занадто активні.

Не знаю, чому аж настільки вражена та нажахана. У моєму житті, як і в кожного, було чимало кошмарних моментів, про які тепер згадую із захисним сміхом, викликаючи в інших справжнісінький шок. Може, тих камер і не існує! Звідки б вони там взялися? Хтось мав би пролізти до мого будинку, щоб зробити щось подібне, а в мене завжди увімкнена сигналізація. Не могла ж це зробити прибиральниця чи Оля? Подруга занадто часто ночувала в мене, але це… це тупо, звісно, це не Оля. У неї ні грошей на камери не буде, ні часу на руйнування мого життя.

— У тебе немає машини? — кидає Назарій, і я трохи обертаюся до нього, знову закліпавши.

— М? Машина? У мене? Ні, ні... я хотіла собі, але поки що... не знаю. Я взагалі про це не думала. Таксі подобається більше.

Моє тіло смикається. Не треба ходити до ворожки, щоб зрозуміти, що я попросту хочу випити чогось міцного, як-от віскі. Перед очима з’являється картинка наполовину наповненого графину з круглою кристалічною кришкою, яка просто лягає на шийку пляшки.

— А водійське посвідчення маєш? — Назарій знову тривожить мою свідомість, висмикуючи з темної кімнатки, де сиджу наодинці з пані Тривожна Думка. Я збожеволію.

— Що? Я склала іспит у вісімнадцять років, бо всі друзі складали.

— Кепсько. Доведеться перескладати, якщо це твоє перше посвідчення, — тисне плечима Назарій, і я вперше дивлюся на його профіль та зосереджені на понурій дорозі очі. Вогні міста відбиваються об райдужки, а запах парфумів в салоні настільки сильний, що навіть мій легкий аромат троянд тане у цьому раю. Такий затишний запах. Не можу пригадати, хоч вбийте. — Воно дійсне протягом двох років з дня видачі.

— А й забула. Його наче треба було замінити на нове. Але я все одно поїздила трохи на автівці тата в себе вдома, а потім приїхала до Києва…  Типу я ж не народилася тут, а у вісімнадцять переїхала, коли до університету вступила. Я закінчила школу в сімнадцять, а потім взяла перерву в рік і вже тоді вступила до університету. Не знаю навіщо, але я думала, що мені потрібен час на відпочинок і тому допомагала в батьківському бізнесі. Ну то я відійшла від теми. Я вчилася їздити на татовій машині. Сестра також хотіла. Може, навіть купила собі. Не знаю.

— У тебе є сестра? — цікавиться Назарій, глянувши на навігатор у телефоні, який вказує маршрут до мого будинку. — Як її звати?

— Дар’я. З апострофом. Через це багато сайтів не приймають її ім’я, бо забороняють використання отаких знаків при реєстрації, — усміхаюся, полетівши ген-ген зі столиці додому. — Вона старша за мене на два роки. Ще я маю молодшого брата, але йому тільки п’ятнадцять.

— Справді? Ти ніколи про них ніде не писала.

— Так, ми останнім часом мало спілкуємося. З сестрою взагалі перестала, але з Лавріном раз на кілька днів теревеню через відеодзвінок. Він у нас єдиний в родині з хвилястим волоссям, — обережно змахую долонею. — І він дуже високий! Хлопці зараз або зовсім низькі, або понад метр вісімдесят. Але так, загалом я не спілкуюся з тими, з ким дружила до переїзду в Київ через навчання. І сподіваюся, так буде й надалі.

— Чому так?

— Бо то були не найкращі роки мого життя, — зітхаю. — То була стара Ангеліна, а зараз все геть інакше. Я люблю свою родину, але колишні друзі, однокласники, просто знайомі... Я не хочу, щоб вони мене раптом згадали. Але... але це далеке минуле. Я туди майже не повертаюся. І не хочу. А в тебе ж наче є брат?

— Молодший. Матей. Йому двадцять шість, він живе в Кам’янці-Подільському і він безнадійний романтик, — тяжко випускає повітря Назарій. — Ну й дівчини він немає.

Я тихенько сміюся, а тоді раптом тепло на серці дарує усвідомлення: Назарій Жданович відволікає мене. Це таки відбувається.

— Ось це мій дім, — вказую пальцем на світлу двоповерхову споруду з коричневими деталями. — У мене немає гаражу, але я можу прочинити ворота навстіж. Можливо. Я завжди викликаю таксі на інший кінець сектору, якщо не далі, тому... так.

Навіщо я йому це все розповідаю? А якщо це він? А якщо Назарій Жданович ось так нахабно бреше мені та вдає янгола, а зараз скривдить прямо у власному будинкові? А якщо він вб’є мене? Назарій сильний, а тому небезпечний.

— Я стану трохи далі й вийдемо, — зазначає чоловік, проїжджаючи вперед, а відтак вимикає фари. — Краще вдавати, що я простий гість. Ми не знаємо, чи хтось справді стежить чи ні. Не панікуй, говори тихше та вдай, що… робиш мені екскурсію.

— Господи-Боже, дай мені сили, — з відчаєм шепочу й штовхаю двері, вискочивши на свіже повітря. З острахом у погляді вивчаю рідний дім, який тепер здається ворожим та походить на катівню. Назарій легко зачиняє дверцята, а тоді двічі стукає кулаком по темно-синій машині:

— Нумо. Не бійся.

— Я не боюся. Мені огидно.

Чоловік випускає тихий смішок, що розрізає тривожну атмосферу довкола та трохи заспокоює мене. Так, нехай він усміхається, нехай веселить мене, поки остаточно не перетворилася на каміння.