Розділ 17

Мої ноги ватяні, але пересуваються грубою дорогою на диво швидко, тиняючись поміж атракціонів. Я не збираюся цього терпіти, не збираюся дозволяти якомусь придурку так до мене ставитися!

Я знищу його, перетворю кар’єру на попіл, подам до суду, організую протести, я...

Назарій саме розмовляє телефоном, ховаючись за одним з наметів з гаданням, але я байдужа до цього, коли різко спиняюся перед чоловіком, прямо глянувши в темні, вічно зацікавлені та водночас невдоволені очі.

— Це ти зробив? — випалюю, забувши про сльози. Їх висушив гнів. Коли я сварюся, ніколи не плачу, як деякі люди. Я можу кричати та ламати, битися та перетворюватися на тварину, а плакатиму вже в подушку о пізній годині ночі.

— Я перетелефоную, — Назарій скоса зиркає на мене, невдоволено підібгавши вуста, а тоді вимикає слухавку. Кладе телефон до внутрішньої кишені пальта, незрозуміло хитнувши головою. Знаю, бачить мене наскрізь, тому думаю час зняти маски. — Що вже таке?

— Це ти знущаєшся з мене? — гиркаю. — Через те інтерв’ю? Ти аж настільки ненавидиш мене? Добре, вибач! — шоковано випалюю, махнувши долонями. — Вибач, я не хотіла аж так тебе образити! Вибач!

— Про що ти кажеш? Чіткіше, — його тон спокійний, а очі досі надійно сфокусовані на моїх карих порожнечах.

— Це ти пишеш мені ці повідомлення? Про квіти, про танці...

— Ангеліно. Я нічого не роблю, — голос низький та обережний, але водночас різкий та жорстокий, вказуючи на те, що власник не дозволить звинувачувати себе в подібному. — Перестань на мене кричати, поки не почав я.

— Не ти!? Серйозно? А хто тоді? Хто ще може знати, що вчора я була п’яна? Я навіть Олі не казала! І не дзвонила. А... а ось це, — я вмикаю телефон, панічно випускаючи повітря. Обертаю екран до Назарія, смикаючи коліном. — Це...

Його очі зіщулюються, чоловік навіть схиляється ближче, явно недобачаючи, хутко бігає текстом, а тоді з якоюсь огидою зводить брови та морщить носа.

— Я цього не написав би. Тобі так точно.

— Але... але... Але квіти! Їх хіба не ти мені подарував?

— Звісно, ні, — він каже це так, ніби подарувати мені квіти — найогидніша річ у світі, про яку навіть питати соромно. Назарій заводить руки за голову, опускає їх до шиї, відтак втягує в себе морозне вечірнє повітря, бо сонце перетворилося на помаранч, що котиться до горизонту.

— Але... але поцілунок.

— Ні, Господи.

— Але ніхто не може знати, що я робила вчора! Тільки ти, тільки ти! Я тобі дзвонила й більше... більше нікому, я нікому не казала. Жодній живій душі. Ніхто... ніхто...

Я дивлюся в чоловічі очі, більше не приховуючи страху. Щелепа трохи труситься, пальці міцно стискають телефон. Назарій вивчає мене з-під лоба, з-під сердитих брів. Жодного натяку на позитив. Сама незаперечна серйозність. Він ледь помітно киває, бігаючи моїми очима.

— Ангеліно.

— Будь ласка, не кажи цього, — вичавлюю, не розриваючи зорового контакту. Мені раптом боязно, холодно та тривожно. Я більше не відповідаю за частину органів, але чітко вчуваю клубок у горлі. Серце от-от вибухне, здригнувши кістки. — Ні... Це неправда. Скажи, що цього не може бути. Скажи, що ти думаєш про інше.

Назарій зібраний, наче суддя, який оголошує мені вирок:

— Ангеліно, я думаю, в тебе вдома камери.

⛧⛧⛧

Він таки це сказав. Змусив мене повільно здійняти долоні та прикласти їх до щік, змусив моє дихання урватися, а серце стиснутися. Якийсь злодій вкрав всі слова, думки та фрази. Я лишилася наодинці зі своїми найгіршими страхами.

Чиясь рука лягає мені на плече та раптом сильно стикає, що навіть болить. Це гостре відчуття змушує різко смикнути головою та закліпати. Зиркаю величезними очима на Назарія, який прискіпливо вивчає моє обличчя, схилившись трохи ближче.

— Ти де? — питає він, геть збивши мене з пантелику.

— Де я? — мій голос ледь чутний.

— Ти на хвилину зависла, Ангеліно. Я з тобою розмовляю, а ти не чуєш. Агов.

Я судомно хапаюся за прохолодне повітря, впускаючи в себе на диво ностальгічний аромат Назарія, а тоді сильно тисну на його зап’ясток, смикнувши важку руку геть від себе вниз.

— Господи-Боже! — шиплю, не тямлячи гніву та страху. — У мене камери в будинку. У мене, можливо, камери в будинку. У моєму будинку. Де я?.. Де я?..

— Треба перевірити, щоб бути впевненою. Вони можуть бути де завгодно, але є типові місця, куди їх могли втиснути. У мене є друг в поліції, колишній однокласник, він багато чому мене навчив. Номер, як я зрозумів, прихований?

— Ага, так. Прихований. Але камери великі, — я починаю несвідомо щипати себе за підборіддя, втрачаючи контроль. — Або...

— Повір, зараз камери настільки непримітні, що ніхто їх вже не помічає, — Назарій продовжує вивчати мене, нахабно втупившись в очі й навіть не намагаючись приховати смішинки, хоч і з тривогою, чекаючи подальших дій, а я досі паралізована та думаю лише наполовину.

— Але, може, це неправда. Може, хтось піддивився у вікно. Мені треба додому! — настрій знищено, розтрощено та поховано живцем. — Мені треба все перевірити. Весь будинок, весь... — я вже хочу піти, як раптом гальмую та кладу спітнілу долоню на схрещені руки Назарія. Він зиркає на тонкі пальці, поки стискаю ними тканину пальта, вкладаючи в цей жест мовчазне благання та життєвий відчай. Гублю слова, однак…