Розділ 16

Коли мені роблять два вузли, я знову обертаюся до самопевного чоловіка, максимально лукаво зустрівшись із ним поглядами. Але Назарій швидко його ховає, дозволяючи мені глянути на великі руки, а особливо плечі, які сильно напружені, через що рукава поло ледь не тріщать. Йому точно не холодно?

Напевно, це неймовірно: почуватися безпечно у власному тілі. Чи мати чоловіка, біля якого не страшно знаходитися. Не боятися удару, не думати про можливий біль. Довіра — річ страшна. Така відверта...

Я моментом відводжу погляд, бо не можу й секунди дивитися на його тіло, щоб не розчервонітися, а тут цілий натовп розпалених інтригою людей! Мати рідна! Ангеліно, вмикай грайливість, пристрасть та артистичність!

— Отже, я кидаю яблуко, — пояснює захоплена подіями дівчина, кинувши фрукт у воду, — а ви маєте самими зубами схопити його та підняти. Але якщо яблуко впаде, то це програш. Хто перший, той переміг.

— Наче легко, — бубоню, глянувши на червоний фрукт, що спокійно собі бовтається на воді. Серце вмикає рок та починає стрибати кімнаткою, через що вся споруда організму трясеться.

Назарій хмикає, навіть не усміхнувшись, а відтак обходить відро. Я зводжу брови, хутко чкурнувши слідом, щоб не втратити перевагу.

Подумаєш, вихопити яблуко із зубів в одного з найвідоміших акторів країни. Раз плюнути!

— Успіхів тобі програти, — солодко тягну, трохи розгорівшись адреналіном, бо ось же воно: яблуко! І зараз я попросту зобов’язана вкусити його, не давши Назарію й шансу закохатися в себе ще більше. Він надто великий, а отже, поки зігнеться, поки подумає...

Чоловік прожогом схиляється над відром, що в мене аж очі на лоба лізуть, та намагається вхопити його. Фрукт відскакує вбік, тому я чимшвидше доєднуюся до найдивнішого змагання в моєму житті та намагаюся вхопитися за шкірку. Але варто лише стиснути вуста, як мокре яблуко метається водою назад до актора.

— Дідько, — шикаю під носа, поки повітря довкола розжарює пісня Killshot, Magdalena Bay, і на якусь мить я знову почуваюся вдома. Геть в іншій реальності, де немає конкуренції, де існує злагода, спокійні ночі та приємні друзі, які не заздрять та не намагаються використати мене; де постійно влаштовували подібні заходи, цінували українські традиції та вміли віддати життю. Я згадую Дар’ю, осуд та ненависть, розчарування та біль.

Назарій знову хапається за яблуко, але воно тікає геть, і мені здається, що воно от-от розреготиться, як хитра дитинка. Чоловік лається під носа так грубо, що я навіть стримую регіт.

— Та-а-ак, — тягну, — становище в тебе не дуже.

Я піддаюся вперед, але в результаті просто клюю носом у воду. Хутко смикаю головою, рявкнувши щось більш-менш пристойне.

— Спину не зламай, — зазначає Назарій.

— Твоя гордість зламається першою.

— У нас так нічого не вийде, — захекано обурюється чоловік після ще однієї спроби упіймати яблуко. Тоді повертає голову до мене, і я змушена зробити те саме, зазирнувши в самі очі, через що застигаю від жахливої близькості наших облич. Серце непритомніє, а розум зачиняється в морозильній камері. Намагаюся не видавати страх, але, на щастя, Назарій без затримок продовжує: — Пропоную поміч одне одному.

Він без вагань, ніби за сценарієм, схиляється до води та штовхає рівним носом яблуко в мій бік.

— Як це? — шепочу, схилившись нижче.

— Я більше не можу стояти ось так ледь не рачки, а люди хочуть шоу. Бачиш скільки камер? Мг? Нумо. Розтуляй рота.

— Діво Маріє, нахіба!?

— Роби вже.

Я морщу носа, але зрештою чиню так, як було сказано, намагаючись схопити яблуко вустами, а тим часом Назарій схиляється з іншого боку та раптом тисне губами на інші сторону фрукта. Яблуко міцно врізається мені у вуста, і я навіть не одразу вловлюю овації в натовпі від побаченого.

Обличчя Назарія так близько, що мене всю кидає в жар, огортає полум’я, серце стрибає грудною клітиною та верещить, неначе справді палає смертельним вогнем, перетворившись на м’ячик-стрибунець.

Яблуко застрягає поміж нашими вустами, припинивши тікати. Я зиркаю на Назарія, але враз понурюю погляд, щоб раптом не впасти у відро від запаморочення.

Ми водночас вирівнюємо спини, стежачи за прудким фруктом, хоча особисто мене потрохи трусить, через напругу в спині, яка терпима винятково через заняття спортом. Усвідомлення інтимності ситуації б’є по голові цеглою, тому я раптом роблю крок назад, не витримавши позиції, в якій ми знаходимося.

Назарій враз перехоплює фрукт під бурхливі оплески та свист довкола. Я фальшиво усміхаюся всіма зубами. Десь я подібне вже бачила.

— Що це було?

— Моя перемога, — Назарій з хрускотом надкушує яблучко, пускаючи сік, і зиркає через плече на дівчину. — Чи не так?

— Такого я ще не бачила! — реготить пані, а опісля враз просить автограф та фото. Після звичних для себе процедур, Назарій хапає пальто, а я розумію, що досі стою, наче вкопана, та дурнувато всміхаюся людям. Розум розбиває скло оніміння, і лише тому  я кліпаю,  шукаючи сумочку.

До біса. До біса це.

Слабкі ноги несуться парком якнайдалі від того, що змушує обливатися потом, наче на першому побаченні. Мене несе майже до виходу, бо якщо, не приведи Господи, Назарій заговорить до мене, я заплачу від сорому. Не думала, що мене можна аж так збентежити. На побаченнях, які час від часу влаштовую, чоловіки сидять на пристойній відстані, а тут це яблуко і...