Розділ 14

Неодмінно хтось з мене кепкує. Номер прихований, але це точно хтось із близбких знайомих вирішив посміятися з мене або попросту зробити приємно та зникнути. Нехай.

Згадка про друзів одразу наштовхнула мене на думки про дитинство, а ця тема має розтанути та зникнути разом із колишньою Ангеліною. Ангеліною, яка не була показовою в школі, та закінчила дурний університет за спеціальністю «Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка», бо так вирішили батьки.

Зараз я зірка, відома людина, яка має вплив на українське суспільство та не збирається повертатися до колишнього життя.

— Спокійно... спокійно, тобі двадцять два роки, — бубоню до себе, повільно звівшись на ноги. Доводиться ковтати густу слину, коли беру в спітнілі долоні телефон та натискаю на контакт Назарія Ждановича. — Нічого страшно, нічого страшного, ви дорослі люди...

Притуливши палець до зеленої слухавки, я прочищаю горло, та починаю нервово ходити кухнею, заводячи долоню за шию.

Можна було написати повідомлення, думаю я, але вже чую невдоволене:

— Так.

— Привіт, — видихаю, підійнявшись навшпиньки, та розумію, що досі в самій лише чорній білизні. Ставлю телефон на динамік та кладу на стіл. — Це Ангеліна.

Звісно, він знає хто це.

— Мав честь познайомитися, — лунає грубий та заклопотаний голос з того боку. Здається, він в машині, бо чую слова здалеку.

Я спираюся ліктями на стіл, нервово розтираючи лоба. Треба переходити до суті, поки не згоріла від сорому, і поки голова болить достатньо сильно, щоб дзвонити Назарію Ждановичу для роз’яснення туману вчорашньої ночі.

— Вчора... вчора ввечері я трохи перебрала. Тяжкий день, драма, сварки, родина і так далі... Я випадково тобі подзвонила, напевно, хотіла іншому подзвонити, а твій контакт був поруч і...

Я сподіваюся на те, що він скаже що-небудь, аби підтримати, заспокоїти та запевнити, що все добре, не хвилюйся, однак згадую, що це бісовий Назарій Жданович, який надто сильно вжився в роль темного головного героя, тому затуляю очі долонями.

— Я вчора щось казала? Дивне.

— Це твоя визначна риса, — чую. — Було б дивно, якби ти повелася нормально. Але ні, ти не сказала чогось аж настільки поганого. Здебільшого мовчала та плела непоєднувані слова. Все добре, не панікуй.

— Та я не панікую, — фиркаю, але водночас відчуваю, як тремтіння розливається тілом. Слава Господу-Богу, все добре. — Тоді... тоді вибач, що я тобі дзвонила всю ніч. Я сподіваюся, ти виспався?

— Я вимкнув звук, не переймайся, але наступного разу заблокую.

— О. Добре, — чешу голову й хутко дихаю на долоні, принюхавшись. Треба чистити зуби. Негайно.

— Це все?

— А, так-так, гарного дня, щоб ти там не робив, — тараторю, натиснувши на червону слухавку, і з третього разу мені таки вдається завершити цей дурний виклик. Знову зариваюся пальцями у волосся, судомно видихаючи тонни повітря. Ранкове сонце спопеляє мене та давить на очні яблука, а тіло геть спітніле.

Лишилося розібратися з анонімним повідомленням та дурними квітами, які витріщаються на мене.

А тоді кину пити. Так.

⛧⛧⛧

Я й не думала, що перебування в стінах власного будинку може бути аж настільки моторошним, однак те повідомлення перевертає спокій догори дригом, тому вже опівдні мій дім заполонили працівники, які встановили камери при головному вході, на задньому дворі та на третій частині будинку, де є ще один вихід. Дім у мене відносно невеликий, тому поки що цього достатньо. Сигналізація, якою керую з телефона, і камери, які під’єднали до ноутбука. Згодом на другий надійшло повідомлення стосовно оновлень, тому прийняла запит, а опісля зробила теж саме у програмі відеоспостереження. 

Я навіть встигла збігати до залу, хоча думки гасали деінде, та запросити до себе Олю. Вона пообіцяла придбати суші, проігнорувавши фразу «але вони прісні». Не люблю гострі відчуття, але водночас ненавиджу суші.

Подруга досі не знає причинити мого страху.

А може, це Назарій так знущається з мене? А чому ні!? Мене поцілували якраз того дня, коли з’явився цей триклятий актор, а тоді квіти, про які він так відчайдушно турбувався, а на ранок повідомлення. Він-то має мій номер! Але… Назарій Жданович поцілував мене? Ну ні! Я б відчула! Того вечора від нього віяло дивною свіжістю, яка трохи крутила голову, а в інші дні чоловік надавав перевагу приємному аромату сніданку, затишку та дивної ностальгії, яку не можу втямити.

А який запах був у таціко? Геть не пам’ятаю і тому навіть не можу порівняти. Забула все, як вчорашню ніч. Можливо, я параноїк, можливо, досі тривожуся через ганебний вплив віскі, але мені терміново потрібно з кимось обговорити останні дні та скинути із себе пульсивну напругу.

Подруга приходить тільки о шостій, коли завершується її зміна в перукарні, куди вона влаштувалася минулого тижня, бо руки все-таки ростуть з потрібного місця.

До цього я увесь вільний час провела на задньому дворі, сидячи в чималій дерев’яній альтанці. На чималій території є місце для мангала та невеликий фонтан зі статуєю жінки, вода на якій нескінченно бігає руками та впадає назад до круглого басейну, оточеного відшліфованим камінням.