Розділ 13

Як виявилося, Назарій зайшов до тітки лишень привітатися, а опісля просто-таки пішов. Вдав із себе порядного племінника та й поготів. Він не дивився на мене, а я вперто вдавала, що його тут немає, досі палаючи від пекельної люті, та коли чоловік полишав студію, де сьогодні фотографуватимуся, однаково глянула вслід.

Теж мені, охоронець. Un imbécile narcissique¹.

Але ж його справді зачепили мої слова!

Тобі не подобається моя гра, мені не подобається твій блог.

Чоловіче его я таки поранила, тож, задовольнившись результатом, на наступні кілька годин наказала серцеві прийняти заспокійливу ванну, а розумові — зосередитися на роботі.

⛧⛧⛧

Я маю кілька залежностей.

Наприклад, мені конче треба трохи випити, щоб банально заспокоїтися та перестати труситися, наче мокра кішка. Часом я свідомо напиваюся, знаючи, що зранку про це гостро пожалкую, однак, як вже можна було зрозуміти, на момент, коли я накачую себе алкоголем, мені навсправжки байдуже, що буде завтра.

От і зараз я б’ю себе долонями по обличчю, стискаю щоки та вию, наче під важкими наркотиками. Зрештою голова з гуркотом б’ється об поверхню столу, бо не можу втримати її на шиї. Біль, наче ударна хвиля, розходиться черепом, тому повторюю цей рух знову.

— Всі такі заздрісні падлюки, — сичу, заледве втримуючи слину, й гупаю кулаком по нещасному столу. Тоді гарчу та б’ю ще раз, через що ваза здригається. Поруч порожня склянка віскі, а також якийсь із салатів, що зробила день-два тому. — ВСІ!!!

Здіймаю голову, густе волосся затуляє обличчя, тому знову реву, глянувши угору на самого Господа-Бога. Заплутані пасма збігають спітнілим обличчям, торкаються солодких вуст, а скляні очі втуплюються в стелю, бачачи світло в кінці тунелю, через що з кутиків струменять сльози й кришталем розбиваються об підлогу.

Десь на другому поверсі розкочується музика, бо свого часу я, Бог знає навіщо, увімкнула колонку, холодильник поруч давно прочинений, верхній (та й не тільки) одяг розкиданий домівкою.

— Заздрісні, заздрісні! Ніхто мене не розуміє, — скиглю. — Але! — шмаркаю червоним носом, скидаючи з блискучого обличчя краплини болю душі. — Але в мене є я! — і б’ю себе кулаком по грудях, які приховує чорний ліфчик. — Я...

Зводжуся на ноги, але чомусь роблю потрійне бокове сальто. Пролітаю кілька галактик, біжу марафон і за кілька століть знову бачу кухню. Перевіряю, чи є на мені труси, а відтак продираюся хвилями з віскі до вітальні. Оминаю телевізор на столику з різноманітним декором: свічки, декоративна камера, статуетки та інший мотлох. Затим завалююся на диван, вдарившись великогомілковою кісткою об журнальний столик, через що ледь не тверезію. Третій синець за ніч!

— Заздрісний! Ну нічо’, я тобі покажу, я завтра... Треба подзвонити Аніті. Тре’ спитати, коли можна кушати, мг, мг...

Моя важка та неслухняна долоня ляскає по поверхні столика, збиваючи все на своєму шляху, аж поки не хапає чималий смартфон.

— Телефо-о-у-у-ун, — тягну, піднявши пристрій над своєю головою. Аж враз важка штукенція висковзує з тремтливих пальців та летить мені на обличчя. Біль схожий на зламаний ніс, тому я кричу, перекинувшись на підлогу. Гуркіт кісток змушує застогнати, але зрештою я знаходжу в контактах номер Негайно (Аніта) та вмикаю гучний зв’язок, досі лежачи долілиць на килимку під диваном, згинаючи неконтрольовані ноги.

Гудки — єдине, що змушує мене прокидатися після кожних кількох секунд впадання в блаженний сон, якого так боляче прагну.

Але все-таки необхідно довідатися, коли зуб полетить до Франції, інакше Олександра буде сваритися та відмовиться допомагати сіяти помідори. Буде важко робити це самій з кущем в кутку вітальні.

— Алло?

— Привіт, — зітхаю, насилу вичавлюючи звуки. — Як справи? — веселенько бурмочу, поклавши долоню на телефон.

На тому боці тиша. Я встигаю мирно задрімати, наче в колисці біля мами, аж раптом чую:

— Ангеліно?

Свідомість крутить шестерні, але їх давно ніхто не мастив, тому й процес обробки інформації затягується.

— Це хто? — невдоволено суплюся, наче мама відмовилася відпускати на ночівлю до подруги в другому класі. — Аніта, як не соромно! А я думала ти дівчинка скро-о-омна, — проголошую, глянувши в екран смартфона. Букви розбігаються в різні боки, ніби маленькі діти кепкують з мене, а потому влітають одна в одну.

Назарій.

— Ой.

— Я навіть знати не хочу, звідки в тебе мій номер.

Приміщення довкола заповнює мій грайливий регіт. Я перекидаюся на спину, міцно тримаючи штуку для розмов, і продовжую здавлено хихотіти:

— Приві-і-іт-іт. Як у тебе спра-а-ави? — стеля крутиться наді мною, неначе я потрапила в гру, де не відповідаю за перебіг подій. Чому я завжди розтягую звуки, коли п’яна? Так кумедно!

— Що з тобою? Ти п’яна?

— М-м, я випила трошки віскі, — усміхаюся, сильно нахиливши голову вбік, ледь не прогинаючи спину, а тоді накручую на палець пасмо волосся. — А що ти зара’ робиш?

— Дідько, не ганьблюся, — зітхає Назарій. — Присягаюся, я зараз запишу цю розмову та продам у новини.