Розділ 12

Поки йдемо сходами на другий поверх, довкола клубочиться неймовірна напруга, але я хапаюся за поручень та з викликом здіймаю голову.

— Пластик також можна сортувати.

— Не думаю, що ти таке робиш, — у Назарієвім голосі насилу втримується насмішка. — А тоді пластик розпадається на мікроскопічні шматочки, які осідають у ґрунтах або забруднюють водні шляхи. А ще він виділяє токсичні сполуки, які, потрапляючи в організм людини, шкодять його здоров’ю.

— Ну тим, що я один раз попила з цього стаканчику, я планету не знищу, — обурююся, а Назарій раптом піддається вперед, перехилившись через поручень.

— А потім у нас влітку температура плюс тридцять вісім.

І чоловік рушає далі, геть збивши мене з пантелику та ще й вкинувши в рожеву фарбу. Однак я хутко стискаю кулак, ковтаючи густу слину, попри те, що вона встигла застрягти в горлі й найближчим часом точно нікуди не дінеться. Хіба що підштовхне сльози до очей.

Прекрасний перший робочий день! І я вже мовчу про те, що муситиму встигати знімати процес фотосесії для нових історій в інстаграм та відео в тікток. Та я повсякчас все й всіх знімаю! Інколи мені попросту хочеться повечеряти, а не фоткати якусь мегакорисну траву з усіх ракурсів, проте за стільки років це стало звичкою, яку ось так легко не викоріниш. Та й прибуток чималий, бо рекламую все що тільки можливо двадцять чотири години на добу.

— Господи, це якась драма! — не змовкаю, чкурнувши слідом за Ждановичем, який навіть тут пересувається так, наче йде червоною доріжкою. Тепер ми крокуємо понурим коридором у невідомість.

Назарій знімає із себе окуляри.

— Спробуй купити багаторазову пляшку для свого чаю чи кави та сфоткай її в інстаграм. Може, твій блог хоча б тоді набере якогось сенсу.

— О це ти, трясця, вже загнув! — обурення сковує мої кістки та змушує шию напружитися. — Може, в тебе поганий день, але в моєму блозі достатньо сенсу!

— Тобі не подобається моя гра, мені не подобається твій блог, — лунає байдужа фраза, скоріше якесь довге фиркання зі звуків та зневаги замість пробілів.

— Я вчу людей не зв’язуватися з такими, як ти! Щось я не бачила, щоб ти на роботу на велосипеді їздив, а зараз чогось вдаєш із себе класного громадського діяча!

— Пішки ходжу, мозок провітрює. Тобі б спробувати.

— Та в тебе в голові й так один вітер! — гарикаю, і з якогось дива Назарій самовпевнено обертається до мене, змушуючи серце стати разом із тілом, скам’янівши, наче від погляду Медузи Горгони. Чоловік йде на мене, неначе зараз прикінчить на місці, не лишивши й мокрого місця, а мій малесенький розум в куточку свідомості оцінює потенційну небезпеку: Назарій високий, з сильними м’язами, довгими ногами та жорстокими очима.

Мене вб’ють.

Назарій гальмує навпроти мене, поки думаю, куди саме мені тікати, як звикла робити, але неждано-негадано зводжу до нього голову, бо якась підсвідома частинка мене не бажає давати задню. Чоловічі очі душать мене, та я не ламаюся. Це не побачення, не поцілунок чи прогулянка. Це битва, а в таких випадках я нікого не жахаюся. І цього придурка з пихою завбільшки з Сонячну систему також не злякаюся.

Назарій здіймає долоню, і я хутко дивлюся на неї, сховавши страх, але здається, повітря так сильно пульсує, що годі не помітити тремтіння за легкою фіранкою байдужості. Страх в скляних очах та думку про швидкий кінець і біль.

Добре, в разі чого я вб’ю його пластиковим стаканчиком чаю. А тоді відправлю на перероблення. Так, так і зроблю.

— Я правильно розумію, тебе хтось поцілував без твого дозволу, і ти досі не знаєш хто саме це зробив? — він спрямовує пальці долоні на мене. Хвиля паніки відступає і розум визирає з-за куточка. Я зводжу брови від обурення:

— Яке тобі діло?

— А сьогодні зранку тобі надіслали квіти, і ти написала «Дякую за такий приємний ранковий сюрприз, чуваче, який якимось чином дізнався мою адресу! Відгукнись, любий маніяку, побіжу під вінець!»

І не відводжу погляду не на секунду, продовжуючи напружувати всі м’язи обличчя від пекучого гніву. Очі настільки обурені, що лють та ненависть годі приховати. Та й у понурому погляді згори сама лише огида та зневага.

Голос Назарія відбивається об кам’яні стіни:

— І це не твої знайомі? Старі друзі?

— Я не розумію, як це пов...

— У тебе більше мільйону фоловерів. Це не жарти. Ти маєш не веселий розважальний блог, а кажеш те, що частина людей не бажають чути. А ще ти жінка, якщо не забула. І ти гарна жінка.

Тепер м’язи мого обличчя розслабляються, однак на зміну негативу приходить розчарування.

— І тут тобі хтось зненацька відправляє квіти. Наскільки мені відомо, ти свою адресу в усі боки не розкидаєш. Мг? — він поблажливо скидає брови, бісячи дедалі сильніше. — Чому тобі байдуже? Чому у тебе вітер в голові?

— О Боже! — отрута виривається з моїх рубінових вуст, коли агресивно окидаю Назарія поглядом. — Ти мене жити вчиш!? Бо я жінка!?

— Бо ти вдаєш, що нічого не розумієш у шоу-бізнесі! — він змахує долонею, відвернувшись від мене. Я нажахано втуплююся в чоловічу спину, забувши кліпати. — Ти думаєш, що люди здатні тільки на образливі коментарі, тому ходиш сама-самісінька й ніби не здогадуєшся, що за такі радикальні слова тебе можуть хотіти побити...