Розділ 11

— Згадали про нас, — пускаю зітхання, відштовхнувшись від підвіконня. Підбори вистукують підлогою, коли прямую повз стіл, де саме стоїть Назарій.

Я спиняюся, стиснувши долоню в кулак, в якому збирається вся моя впевненість, бо наступної митті вже зводжу на чоловіка сяйливі очі. Назарій скидає брови, вивчаючи мене цими порожніми, наче космос, очима.

Опускаю погляд, вчуваючи дивний запах, якому не можу відшукати тлумачення, але за мить знову поглядаю в очі. Тиша клубочиться між нами, але зрештою я просто хмикаю, забравши не висловленні думки разом із собою до вітальні.

Назарій рушає слідом, схопивши графин.

— А ось і ми! — проголошую я, пришвидшивсь. — Вибачте, дуже сподобалася кухня. Справді чудова. Все прямо-таки блищить.

Аніта кидає швидкий погляд на Назарія, тоді на мене, а відтак повертається до роботи, виказавши все своє невдоволення навіть не зронивши й звука.

— Чудово, чудово, — Олександра киває, — мінімалізм наше все. Легше дихати та сприймати простір.

— Звісно.

Взявши склянку з водою з низького столика, я обертаюся кругом себе й затамовую подих, трохи не влетівши у великі чоловічі груди, а додолу падає впевненість, розлетівшись в дзуськи, бо мені не сила навіть голову здійняти.

— Вода.

Простягаю склянку, і Назарій наливає мені трохи.

— Скажеш, коли.

Я здавлено регочу, вчуваючи примар минулого, які хихотять мені на вушко смертельні таємниці та лоскочать лопатки, але з вуст злітає запрограмоване та життєрадісне «коли». Назарій актор, а отже добре вчуває найменші емоційні зміни та спроби збрехати. При цьому вдало контролює свої, тож мушу робити це так само професійно, бо високий чолов’яга зумів прекрасно помітити моє хвилювання під час проклятого інтерв’ю.

— І мені, будь ласка, Назарію, — то тітка. Згодом ми повертаємося до інтенсивної роботи, і мені навіть стає легше, коли незвичайний чоловік полишає вітальню.

Геть не такий, як я очікувала.

⛧⛧⛧

Просуваючись як інфлюенсерка, я геть-чисто забула про те, скільки робити з паперами та домовленостями на мене чекає. Та й загалом, якщо хочеш мати престижну репутацію, повинен знайти людину, яка розташовуватиметься в описі профілю в інстаграмі під назвою «Реклама», а далі ім'я та номер телефона. Не гоже самій виконувати всю роботу, тож я відшукала пані Аверченко.

Загублена вісімнадцятирічна Ангеліна, яка тільки-но приїхала до великого міста, жахалася всіх та кожного, а особливо свого минулого, бо мала на меті стерти будь-які огидні спогади, але одне правило вона таки засвоїла: шукати нові знайомства кругом та повсюди. 

Я заїхала разом із найкращою подругою Олею до Києва, бо обидві вступали до університетів, і моментом змінила себе, ставши збіса іншою людиною, заприязнювала з частиною університету й тепер маю чимало зв’язків, що завжди грає мені на руку. Та і їм також. Не хочу здатися самовпевненою, але я все-таки можу вважати себе впливовою персоною, яка завжди врятує в разі чого.

Прочинивши двері, напружено озираюся на всіх боки, але у вранішньому світлі зовсім нікого. Скидаю із себе маску, щільніше накинувши в’язаний халат й аж тоді уздріваю на килимку при вході букет рубінових тюльпанів. Помітивши червоний колір, як завжди, згадую сестру.

— О! — виривається з вуст, коли підбираю квіти. Ще раз оглядаюся й чітко вирішую, що час поставити камери на дворі. Сигналізація — це добре, але чим більше безпеки, тим краще. Звісно, це точно хтось зі знайомих, бо тільки вони знають мою справжню адресу, але менше з тим.

Увійшовши на кухню, одразу знаходжу скляну вазу та набираю в неї прохолодної води. Навіть коли до мене навідується прибиральниця, я лишаю ключик, а сама йду, щоб зайвий раз не потрапляти на очі. Не хочу, щоб хто-небудь знав, де мешкаю.

Або знав, чим займаюся в особливо погані дні.

Розшукую записку на квітах і зрештою таки знаходжу її. Почерк надто нерозбірливий, бо літери щільно тиснуться одна до одної, однак…

Кишеня сонця й поле, повне тюльпанів.

Обертаю папірець, проте не можу втямити, хто міг таке написати. Надто поетично, як для моїх найближчих знайомих. Може, батьки? Та ні, з чого б це? Та і як би вони це зробили? Ці махінації надто важкі та й загалом зависокі для їхнього рівня обізнаності в сучасному світі...

Поставивши букет з одинадцяти квіток до вази, я спираюся долонями на стіл. Деякий час мозок проводить в роздумах та аналізах, сидячи на самостньому стільці в центрі моєї понурої свідомості.

— Треба додати в історію, — вирішую, — і подякувати. Може, відгукнеться.

Простую вітальнею, нервово стягаючи з голови товсту гумку, яка тримає скручене в пучок волосся, і вчергове поправляю широкий рукав халата. Оминаю столик з плетеною тарілкою для фруктів та кількома свічками, диван з білими та візерунчастими подушками, відтак спиняюся біля бежевих штор в кутку кімнати.

Дивлюся на чималий горщик з круглою рослиною у мій зріст. Мирт – вічнозелена рослина-кущ, що приносить щастя і гармонію. Деревце худеньке, але листя розрослося у всі боки, сформувавши круг.

— Ти не кущ, — кажу до нього, давши листочку п’ять. — Це він придурок.