Розділ 10

Коли ми спиняємося на восьмому поверсі, Аніта досі читає мені нотації про бізнес, манери та гроші, а я чимдуж рушаю вперед, натягнувши фірмову усмішку «ох, вона й справді як намальована!».

— Доброго ранку! — вітаюся, ступивши до коридору за залізними дверима. Тут просторо та біло, як і в мене. Підлога гола-голісінька, але помічаю, що кухню праворуч встелено лінолеумом.

— Доброго ранку, — одразу зустрічає нас Олександра, поки стягаємо пальта. — Саме вчасно!

— Пунктуальність — це наше все, — проголошує Назарій з іншого кінця довгого коридору, схрестивши чималі руки на грудях.

— Пунктуальність та працелюбність, — виправляє Олександра в сорочці, заправленій в джинси, під якими видніються чорні босоніжки. На плечах в жінки зав’язані рукави сіро-лілового светра.

— Ваша правда, — підтримує розмову Аніта, витягаючи з вуха бездротовий навушник, що носить там чи не цілий день. Однак наразі час роботи.

Я краєм ока зиркаю на Назарія в легкій чорній туніці та чорних штанах і ледь не лаюся, бо це неодмінно зроблено навмисне. Цей чоловік знає, що робить та як саме впливає на інших людей. Не дарма ж його частенько беруть на ролі екшн-персонажів або спокусливих головних героїв. Спортивна, добре складена статура, широкі плечі, добре розвинені м’язи рук і грудей, а також підтягнутий прес. Не те щоб я аж так сильно розглядала, просто з голови ніяк не вийде останній серіал.

Мг.

Мій погляд і на секунду не затримується на цьому персонажі, і я миттю плетуся за Олександрою прямцем до вітальні, яка одразу нагадує мені Японію. Олі б тут сподобалося. Вона шаленіє від усього, що так чи інакше стосується аніме, манги та й загалом цієї культури, а у вітальні Назарія розміщується низький та широкий сірий диван, дві вертикально витягнуті картини туманного лісу та геть низький стіл, який лежить прямо на підлозі.

Вікна завішані тюлю, ліворуч окреслюю білий стіл на чотирьох осіб, але Олександра рушає на диван, тож і ми йдемо слідом, вистукуючи підборами туфель та чобіт.

— Я досі вражена, яку авантюра ви вигадали з Назарієм, — провадить тітка актора. — Спочатку, звісно, злякалася, але що тільки не зробиш заради охоплень!

Я випускаю нервовий смішок, мовляв, так, ми усього-на-всього вдаємо, що ненавидимо одне одного, все це дурненька авантюра, яку Бог знає чому вигадав Назарій.

Менеджерка одразу починає вести ділову розмову зі співзасновницею бренду ZANEER, дістаючи з портфеля теки з моїми фотографіями, документами, портфоліо та іншими важливими штуками, на яких я не розуміюся, тому й передала ці зобов’язання жінці, старшій від мене на п’ять років.

Ангеліна Мальована — не єдина її робота. Аніта Аверченко також перекладачка на онлайн-конференціях. Вона володіє англійською, німецькою та польською, і загалом я в шоці, як її мозок втримує стільки інформації.

Я кладу долоні зі срібним манікюром на коліна, намагаючись сидіти якомога вишуканіше, але зрештою копіюю всі рухи Аніти. Назарій також входить до вітальні, присівши за чотиримісний стіл. З моїх вуст зривається легке зітхання, пальці тягнуться до сережки, а великі очі беземоційно розглядають глянцеві світлини зі мною, які Аніта показує Олександрі. Зібрали тут цілу родину, Господи-Боже...

— Кхм, — я прикладаю пальці до горла, але враз суплюся, бо його ніби щось порізало, а тоді досипали солі, і тепер я мушу або прокашлятися, або померти.

— Води? — звертається до мене Назарій, граючись візиткою в пальцях.

— Угум.

— Тітка тільки-но налила свіжої води в графин, — чоловік сильно схиляє голову в мій бік, а я зводжуся на ноги.

— Ох ні, — влізає Олександра, — геть забула поставили його на стіл, — вона б’є долонями по колінах, глянувши на порожні склянки, але я спиняю її:

— Ні-ні, я сама сходжу. Це ж не проблема.

Олександра явно задоволена моєю вихованістю, тому продовжує розмову, а я розтираю горло, хутко рушивши в коридор, відтак звертаю на кухню, яку прекрасно осяює ранкове сонце. Підлога та стіни тут коричневі, а от меблі — чорні.

Доволі невелика, але сучасна.

Я миттю помічаю на столі графин, але натомість неждано-негадано вмикаю холодну воду та підставляю вуста під сильну струю. Дихання важке, а прохолода враз вмикає мозок, дає розуму ляпаса та розбурхує сонне серце, що вирішило скоїти суїцид.

Принаймні я навчилася стримувати паніку на людях, але усвідомлення того, що я сиджу в кімнаті поруч із тіткою чоловіка, якого фактично зганьбила на всю країну, а Назарій якогось біса заступився за «кого попало», ладне вбити мене.

Я кладу долоні на серце, тоді струшую ними, судомно зітхаю та ледь не скиглю від жаху, скривившись, наче от-от захникаю, як мале дівча. Випити, мені б трошечки хильнути, мені…

— Панічна атака? — лунає з-за спини, і я здригаюся, відскочивши назад.

Назарій обіймає себе за плечі, оглянувши мене з ніг до голови, а я лишень задкую, проводячи пальцями по поверхні гладкого столу.

— Хто? — шоковано випускаю.

— У тебе панічна атака? — Назарій скидає брови, схиливши голову, щоб додати словам значущості.

— Щоб була панічна атака, має бути паніка, — кліпаю, поволі вирівнюючи спину.